Дорога понад лісом знову пішла вниз. Нагріта на сонці хвоя сильно пахла, а її голки блищали, як поліровані.
А ось нарешті і містечко Бадль Креуц — невеличке і затишне.
Проминувши місто, Фак зупинив машину біля дорожнього ресторану. Коли він виліз із машини, відчув, як немилосердно пече сонце. Взагалі тут, у горах, такої жари не буває, і тепер зрозуміло, чому довкола пусто, — всі поховались від спеки.
Ресторанчик був чистенький, але бідний — плетені дешеві крісла і прості дерев'яні столи, на столах де-не-де квіти з альпійських луків. Господар, кругловидий і рожевий, здавався прямою протилежністю своїй скромній обителі. Його ласкавий і запобігливий тон, яким він промовив перші слова, свідчили про те, що справи його йдуть не так уже й добре.
Максиміліан хотів випити холодного оранжу, але одразу ж подумав, що треба заохотити господаря до розмови, і замовив пляшку сухого вина.
Господар обслуговував його сам, хоча на відкритій терасі промайнула дівчина в білому фартусі, ще підліток, але вже така ж опецькувата, як батько, і дуже схожа на нього.
— Вас зацікавила ця історія? — вислухавши Фака, запитав господар ресторану. — Тут уже були й із поліції, та й ще дехто… Я мало що знаю про це. Адже до Грюнзее звідси добрих п'ятнадцять кілометрів. Я був на цьому озері лише один раз за все життя. Малоприємне місце, та й слава про нього погана ходить. Завжди там щось трапляється.
— А що ж там трапилось ще? — запитав Максиміліан і запропонував: — Прошу нас, пане, сядьте…
— Ремаген, — відрекомендувався господар.
— Пане Ремаген, я гадаю, що ви не відмовитесь трошки випити зі мною.
— Луїзо! — гукнув Ремаген дочці. — Принеси келих.
— І ще пляшечку, — додав Максиміліан.
Коли вони випили, Ремаген почав:
— Ви запитуєте, що тут трапилось? Я живу тут із сорок п'ятого року. До цього я жив у Зальцбурзі. У мене там теж був невеличкий ресторан. Я продав його і з сім'єю переїхав сюди, в цей тихий куточок, так мені здавалось. Але я помилився. Ці місця, виявляється, полюбляли есесівці. Тихі лісові дороги невдовзі були забиті грузовиками. Вже після війни я дізнався, що в Грюнзее були затоплені якісь ящики, а також обладнана станція, на якій велась робота з підводними ракетами. Одним словом, я шукав тихого місця, а потрапив туди, де могло бути багато шуму. Але, хвалити бога, все обійшлось. Боїв тут не було — есесівці пішли геть звідси перед самим приходом американців.
— Чому ж все-таки Грюнзее має погану славу? — знову запитав Фак.
— У сорок п'ятому тут за таємних обставин загинуло два інженери. Чи були вони інженерами насправді, я не знаю. Чутки ходили різні, але за документами вони були інженери. Їх знайшли на березі з перерізаними горлянками. Той, хто заподіяв це, домігся свого; з тої пори до озера із місцевих жителів ніхто більше не підходив — не купаються, не ловлять рибу. Пізніше тут були ще нещасні випадки. Років зо три тому на Грюнзее приїхало двоє молодих аквалангістів і зникли.
— Як — зникли?
— Зникли — і все. Вони хотіли обстежити дно озера. Що вони там шукали? Одні гадали, що гроші, другі — що якісь документи. Останнім їх бачив лісник Еберхард Шрот. Першого дня він сам провів їх до озера. Ввечері вони повернулися. Переночували в Шрота, а вранці знову пішли на озеро, і більше їх ніхто не бачив.
— Можливо, вони просто непомітно виїхали?
— Ні! Потім була поліція. До неї звернулися батьки цих нещасних. Шукали, розпитували — нічого не знайшли, ніяких слідів.
— Куди ж вони могли подітися?
— Хто його знає! Мабуть, вони там. — Ремаген зробив невиразний рух рукою і продовжив: — Якби їх закопали, собаки-шукачі знайшли б. Вони тут усе довкола облазили.
— А де ж — там? В озері, чи що?
— Звичайно. Тягар прив'язали до шиї, і будуть лежати на дні, поки риби з'їдять, а кістки випливуть.
— Ну, а про останній випадок ви чули?
— Читав маленьку замітку в газеті «Ді тат». Водолаз Кемпка — це ви маєте на увазі?
— Що з ним сталося?
— Хто його знає! Кажуть, шланг у нього заплутався, і він задихнувся, а там хто зна, — повторив Ремаген.
— Скажіть, це єдина дорога до Грюнзее?
— Так, автомобільна — єдина. Є ще стежки, але їх треба знати. Мало хто їх знає.
— А лісник цей, як ви його назвали?
— Шрот. Еберхард Шрот.
— Він знає?
— Кому ж уже знати, як не йому… Він тут майже все життя прожив.
— Я хотів би поїхати до нього.
— Це можна. Ось ця дорога приведе вас до самісінької його хати. Тільки хочу вас попередити: людина він небалакуча. І щоб розв'язати йому язика, треба його добре почастувати брандвайном.