— А ви з ним знайомі?
— Так. Він частенько заходить до мене. Як тільки у нього кінчаються запаси спиртного, то він і йде до мене.
— Тоді, будьте ласкаві, нехай мені покладуть у багажник дві пляшки брандвайну.
Коли Фак, прощаючись, дав щедрі чайові Ремагену, той нахилився до кабіни і змовницьки запитав:
— А ви знаєте, хто недавно приїжджав до Шрота? І теж узяв у мене дві пляшки?
— Хто?
— Пан Розенкранц.
— Розенкранц? Колишній гауляйтер Зальцбурга? Він що, відпочивав тут?
— Не думаю, мені здається, він їздив до Шрота.
— До Шрота?
— Авжеж. Ця дорога веде тільки до хати лісника.
— І ви запропонували йому теж узяти…
— Ні. Я ж не знав, куди він їхатиме далі. Він узяв дві пляшки — і все. Правду кажучи, не він, а пан, що їхав з ним разом. А Розенкранц навіть із машини не виходив.
— Можливо, ви не впізнали його?
— Ні. Я його добре знаю. Я вже казав, що жив у Зальцбурзі і багато разів бачив Розенкранца. Правда, він дуже постарів. Але ж я його добре знаю.
— А він вас знає?
— Ні. Тоді у Зальцбурзі я був для нього задрібним.
— А коли точно тут був Розенкранц?
— Та ось якраз перед цією страшною подією.
— З Кемпкою?
— Так. Саме тоді.
— Розенкранц був тут, коли загинув водолаз?
— Ні. Кемпка загинув на другий день після його від'їзду.
— Розенкранц зупинявся в вашому містечку?
— Ні. На зворотному шляху він не зупинявся..
— А може, ви все-таки не впізнали його?
— Я його дуже добре бачив. Він сидів за кермом, а звідси, як бачите, дорогу досконало видно, роздивитись можна.
— Ви кому-небудь казали про це?
— Так. Комісару Клуте із Бадаусзее.
— Він приїжджав спеціально в цій справі?
— Напевне.
— Ну, спасибі, пане Ремаген. Радий був познайомитись із вами.
— До побачення.
«Максиміліан натис на стартер і вже за кілька секунд мчав до Грюнзее.
Справді, за спідометром до місця, де мешкав Шрот, було п'ятнадцять кілометрів.
На схилі, біля озера, на невеликому пагорбі стояв двоповерховий будинок. З обох боків до нього підступав ліс. У дворі серед зелені стояли господарські будови: хлів, літня кухня, гараж. Усе виглядало добротним і вміло доглянутим.
Фак під'їхав до будинку і зупинився.
Вибравшись із машини, він гукнув:
— Агов, господарю!
Ніхто не обізвався.
Максиміліан піднявся сходами і легенько штовхнув двері — вони тихо прочинились.
— Чи є тут хто-небудь? — знову запитав він. Жодної відповіді. Йому нічого не залишалось як увійти в дім.
У першій великій кімнаті нікого не було, в другій — теж, і тільки в третій він побачив бабусю. Вона в'язала, її поморщені, з синіми прожилками руки спритно снували блискучими спицями. Одне око у старої було затягнуте більмом, друге — підвернуте кудись вгору. Вона не звернула ніякої уваги на прибульця, але спиці в її руках завмерли.
— Здрастуйте, бабусю! Де я можу знайти господаря? — запитав Фак.
Стара притулила долоню до вуха, даючи зрозуміти, що вона погано чує.
— Я кажу: здрастуйте! Мені потрібний господар! — прокричав Максиміліан.
— Хазяїн… на… обході… — прошамкотіла стара беззубим ротом і махнула тремтячою рукою вбік, ніби вказувала напрям, де шукати Шрота.
— Коли він повернеться?
— Не знаю…
Стара знову почала в'язати, і Фак зрозумів, що нічого більше вона йому не скаже.
Максиміліан вирішив поки що сходити до озера й оглянути його. Західний спуск до води був крутий. Фак сковзався по м'якій злежаній сухій глиці і, щоб не впасти, чіплявся за велетенські стовбури сосон, порослі мохом.
Біля самісінької води він побачив прив'язаний до дерева пліт, змайстрований із свіжих колод, які ще не встигли обрости водоростями і вкритися слизотою.
Неподалік від берега в блакитній прозорій воді сяйнула здоровенна рибина. Трохи далі він побачив цілий косяк мальків, схожих на форель. Риби тут таки багато.
Вода була просто на диво прозорою. Срібляста вгорі, трохи нижче — світло-блакитна, а туди глибше вона темнішала, ставала майже чорною. І ось там, десь на межі видимості, він розрізнив білу ледь розпливчасту продовгувату смугу. «Утопленик!» — пройняло холодом Фака. Він не злякався. Ні. Просто він давно не бачив мерців.
На березі біля плоту валялась довга жердина. Максиміліан відв'язав плота, відштовхнув його від берега і скерував туди, де біліло те невідоме тіло. Тепер дзеркальна поверхня озера забрижила, і біла пляма втратила свої попередні виразні контури: вона то розпливалась ушир, то знову витягувалась. Щоб швидше покінчити з цією загадковою таємницею, Фак нахилився і жердиною, мов списом, спритно пронизав товщу води, але промахнувся. Лише за другим разом він відчув поштовх і глухий удар — жердина зісковзнула. «Так, це затонула деревина!» Фак ще раз нирнув тичкою — сумніву не було: це затонуле дерево. Воно хитнулось від удару, ліниво перевернулось, ніби спинаючись на ноги, і знову лягло навскіс.