Коли Максиміліан зійшов нагору, побачив Шрота. Не встиг він сказати йому ще й слова, як навперейми Факу кинувся величезний рудий сенбернар. Фак відстрибнув убік, за дерево. Сенбернар ледь не збив його з ніг, проскочивши повз нього.
— Заберіть собаку! — крикнув Фак.
Але Шрот не квапився відкликати пса.
— Заберіть собаку! — ледь стримуючись, щоб не вилаятись, знову гукнув Максиміліан.
— Цезар! На місце! — наказав Шрот.
Тепер сенбернар пробіг повз Фака, навіть і не зиркнувши в його бік.
Максиміліан підійшов до лісника. Він із задоволенням сказав би йому зараз кілька слів про все, що сталося, але можна було зіпсувати справу.
— Добрий день! Отак-то ви зустрічаєте гостей? — звернувся Фак до лісника.
— Які там гості? — бовкнув Шрот на привітання. Тепер Максиміліан міг добре роздивитись лісника.
Його лукаві очі дивилися з-під кущавих сивих брів невдоволено, навіть вороже. Обличчя заросло рудою сивуватою щетиною. На чолі запали глибокі зморшки. Він був у картатій сорочці з засуканими рукавами. В його правиці виблискувала сокира.
— Якщо полювати приїхали, то даремно. Яке зараз полювання, — сказав Шрот і пішов до хліва, де займався своїм майструванням.
— Полюванням я не цікавлюсь, — Фак поспішив за ним. — Я хочу купити у вас пліт.
— Пліт?
— Авжеж. Той, що внизу на схилі.
Лісник був вельми здивований таким поворотом справи. Він зняв фартуха, врубав сокиру в тесану колоду. А Максиміліан у цей час дістав із багажника пляшку брандвайну і склянки.
— Ну, якщо про пліт… — протяжно почав Шрот, жадібно глипнувши на пляшку. — Але навіщо він вам?
— Хочу зробити маленьку подорож по озеру.
— І що це ви надумали? Яку ще там подорож? Либонь, гроші знову шукати будете?
— Та гроші, мабуть, уже всі вивудили, — засумнівався Фак.
— А що ж тоді? Тут лише погибель знайти можна…
Максиміліан відкоркував пляшку, налив у склянки.
Брандвайн був дуже пахучий, і за звичкою Фак спочатку понюхав його, а потім почав цідити маленькими ковтками. Лісник же одразу вихилив склянку і обтер долонею губи.
— Чому погибель? — запитав Максиміліан.
— А тому, що заклятим це місце стало.
— І давно його закляли?
— Та десь отак з кінця війни. Американець тут першим накрився.
— Американець? — здивувався Максиміліан, підливаючи старому. — Як же це сталося?
— Звичайнісінько. Як тільки есесівці пішли звідси, через декілька годин прибувають ами[12], передовий загін. Кептен їхній по-німецьки добре балакав: «Де тут, мовляв, озеро Грюнзее?» — «Тут, — відповідаю, — поряд».
Поїхали вони на озеро, мене з собою не взяли. Понадували човни, одягли водолазні костюми, спустилися під воду… Доповідають: озеро, мовляв, з подвійним дном, десь посеред глибини затонулі деревини плавають. Таке враження, ніби в джунглі потрапляєш. Воно-таки й правда, затонулих колод тут до біса.
А кептен їхній наказує їм спускатися! От один водолаз і заплутався там поміж деревинами, повітря йому забракло, казали, що шланг причавило. Ну, а поки витягли його — пізно вже було. Тоді кептен вилаявся, хай, мовляв, моряки цією справою займаються, в них справжнє водолазне спорядження і всяке інше, а він, мовляв, своїх хлопців в останні дні війни губити не буде…
Потім були тут англійці. Порпались, порпались, але теж нічого не знайшли, тільки заразу якусь підчепили і до госпіталю потрапили…
— Але ж з журналістами із «Штерна», які нещодавно тут працювали, нічого не трапилось?
— Та як вам сказати? Стріляли по них…
— Стріляли?
— Авжеж…
— А що з Кемпкою трапилось?
— Це з котрим?
— Швейцарцем, що недавно потонув.
Шрот зітхнув:
— Шкода хлопця. Дужий був. Атлет… Якби в озеро не поліз — зносу йому б не було.
— З ким він працював?
— Сам. Узяв у мене пліт, поскладав свою апаратуру, балони якісь та й відчалив. Я ще сказав йому: «Чого ж це ви без помічників?» А він мені: «Обійдусь, у мене обладнання таке…»
— І що ж далі?
— Він збирався повернутись увечері, але не вернувся. Минула ціла доба — нема. Тоді я сів на веломашину і поїхав…