— Кемпка сам віддав її хазяїну, сказавши: «Це у вас так заведено жартувати?» І пішов до машини, щоб їхати на Грюнзее. Господар спочатку хотів викинути цю записку, але потім передумав: надто вже багато галасу останнім часом навколо Грюнзее, і при нагоді передав мені. Тоді йому й на думку не спало, що це — реальна загроза…
— Кемпка теж, мабуть, не надавав значення цій погрозі?
— Мабуть, інакше він мусив би вжити якісь запобіжні заходи, — погодився комісар.
— Ну, а якщо і надавав значення… Мужчині, а особливо молодому, важко признатися в тому, що він чогось боїться. Якщо він зовсім не надавав значення цій записці, то, певна річ, нікому б її не показував, а викинув би на смітник.
— Може, й ваша правда.
— Але водночас він не міг уже зупинитися, він мусив довести розпочату справу до кінця. Це логічно. Я б теж так вчинив, — продовжував розмірковувати вголос Фак і запитав: — А що стосовно цієї записки сказав вам Фрайбергер?
— Він сказав, що у нього повний сейф таких записок. Один автор, наприклад, сповіщав йому, що в суботу чотирнадцятого серпня в тринадцять нуль-нуль почнеться атомна війна. І приписка: «Раджу вам виїхати на Маркізькі острови, тільки там ви знайдете порятунок».
— Але ж це зовсім інше. Тут ми справді маємо справу з жартівником, а може, з шизофреніком, — посміхнувшись, сказав Фак.
— Приблизно те ж саме сказав йому я, але… не хочу повторювати, що почув у відповідь.
— З цим ясно. Тепер ви, здається, казали щось про сигаретні недопалки. Хіба це так суттєво? Адже недопалків можна знайти скрізь скільки завгодно.
— Це так. Але на Грюнзее ніхто не бував. Адже ці місця стали ніби зачумленими. Принаймні це були єдині два недопалки, які я знайшов біля озера. Кемпка, як з'ясувалось, не курив. Шрот теж не курить. Крім Розенкранца і людини, яка їхала разом з ним, піхто в ці дні не з'являвся в тих краях.
— До речі, про Розенкранца. Ви, звичайно, розмовляли з ним?
— Так.
— І що ж?
— Він не викликав у мене підозри. Він поводив себе дуже впевнено і навіть, я б сказав, зарозуміло.
— Але ж Розенкранц, судячи з усього, — людина, яка вміє володіти своїми почуттями.
— Все це так. Однак я не думаю, що це зробив він.
— З ним, здається, був ще хтось?
— Так, цього він не заперечує. І все-таки, і оком не моргнувши, запевняє, що нічого спільного з цим чоловіком не має, що той попросився по дорозі підвезти його.
— А сам Розенкранц шукав пристойного місця для літнього відпочинку?
— Так принаймні пояснив він мету свого приїзду.
— Але Цаль-ам-Зее, де він живе, — курортне містечко.
— На те ж саме звернув його увагу і я, але він відповів: «Так уже влаштована людина: з Ніцци їде відпочивати в Африку або Грецію, а з Греції в Ніццу…»
— В логіці йому не відмовиш.
— Я встановив також, що Розенкранц курить тільки сигари…
— А з яких країв той, що їхав разом з Розенкрапцом?
— Ось саме цього мені не пощастило розвідати.
— Ви кажете, що знайшли два недопалки сигарет «Бельведер»? Скажіть, а на недопалках сигарет ви не знайшли відбитків пальців?
— Ні, не знайшов. Хоча недопалки, як підтвердила криміналістична експертиза, були досить свіжими.
— Це вже цікаво, — сказав Максиміліан.
— Отож-бо.
— А скільки часу зберігаються відбитки пальців на папері?
— Це залежить від багатьох чинників: на якому папері, при якій температурі. В прохолодну погоду вони зберігаються довше. Якраз така погода була того дня, коли був вчинений злочин, і в наступні дні також.
— Отже, той, що палив «Бельведер», або був у рукавичці, або руки його були змащені якоюсь рідиною, що не залишає слідів. А навіщо це було потрібно йому?
— Я думав над цим. Але відомо, що після миття рук (після купання) десь приблизно півгодини не виявляється будь-яких помітних жирових виділень, які залишають сліди.
— Я не знав цього. Що ж, пане Клуте, мені пора. Я хочу подякувати вам за бесіду. Вона була дуже корисною.
— Я тільки нагадаю вам, що наша бесіда мала приватний характер. Не посилайтесь на мене до того часу, поки я не дам на це своєї згоди. Я наважусь виступити лише в тому випадку, коли зберу достатню кількість фактів.
— Добре, пане Клуте, я обіцяю вам це. До побачення.
— До побачення. Я все ж таки сподіваюсь розплутати цю справу.
Клуте, худенький, невеличкий на зріст, стояв на порозі районного комісаріату. У виразі його обличчя з'явилося щось нове: куточки вуст якось вигнулися, і твердо були стиснуті маленькі кулаки.
Розділ сьомий
Фак належав до тих людей, які нелегко зважуються на будь-яку справу, але якщо вони вже беруться, то прагнуть довести розпочате до кінця.