— Ні, чому ж? Це зовсім не смішно…
Помовчавши, вона додала:
— Ви відчуваєте, як виливає на людей повітря Парижа? І ми з вами заговорили на вічну тему — про кохання.
— На службі нам просто ніколи говорити про це, а коли б ми займались там подібними розмовами, то моє видавництво пішло б з димом.
— І все-таки, відверто кажучи, шеф, я часто сердилась, коли ви не помічали мене.
— Ви помиляєтесь, Маргарет. Мені завжди приємно бачити вас, і я все помічаю: сьогодні Маргарет — уся в синьому… Або: Маргарет — така біленька і така ніжна…
Еллінг, задоволена, розсміялась.
Розмовляючи, вони непомітно вийшли на набережну. Плавно і тихо, мов розплавлене срібло, несла свої води Сена. Спека почала спадати. На набережній відчинились букіністичні лотки, в яких обідня перерва через спеку трохи затягнулась.
— Куди ми тепер прямуємо, шеф?
— Біли Палацу правосуддя ми сядемо на катер і поїдемо до Бремона.
Поряд з будинком, що стояв уже відбілений піскоструменем, Палац правосуддя виглядав якоюсь темною спорудою.
— Ви бачите, Маргарет, його залишили чорним, напевне, щоб своєю похмурістю він викликав страх у злочинців, — пожартував Клаус.
— Ай справді, навіщо його залишили таким?
— Я ж вам сказав, — не відступав Клінген.
Незабаром підійшов катер. Пасажирські салони катера були зручними, і з будь-якого. місця проглядалося все доокруж: стіни і більша частина даху були з плексигласу. Але Клаус та Маргарет піднялися нагору — на широку палубу, на повітря.
Вони минули острів Сіте, пройшли під Королівським мостом. Спереду маячив міст Олександра Третього.
— Чудово! — сказала Маргарет і розкинула руки, немовби ловила вітер. — І все-таки Париж треба «дивитись ногами». В Парижі я рідко користувалась транспортом, хіба тільки інколи, ввечері, коли запізнювалась у Сорбонну.
— Ви навчались у Сорбонні?
— Ні. Я просто відвідувала деякі лекції.
— А чому ви не залишились у Франції, Маргарет? Адже ця країна вам подобається?
— Так, дуже… Але жити тут… Як би вам пояснити? Ви б стали, наприклад, жити в театрі? Ви ходите туди, щоб повеселитись або пережити сильні почуття, насолодитися видовиськом, але жити?.. Париж, як свято, у великих дозах він стомлює, хоча я дуже люблю свята і завжди чекаю їх.
— Німеччина вам не подобається, Англія, наскільки я зрозумів, — теж, Франція… Про Францію ви щойно сказали. В якій же країні ви хотіли б жити?
— В Америці.
— А ви були в Америці?
— Ще ні, але обов'язково буду.
— Чим же вас так приваблює Америка?
— Мені здається, що в цій країні є все: і частка Франції, і частинка Англії, і часточка Німеччини. Америка — це країна емігрантів, і кожна національність продовжує зберігати свої звичаї, смаки, нарешті, характери, плюс до цього ще й те, що ми і називаємо Америкою: перша в світі промисловість, чудові автомобілі, високий рівень життя…
— Я бував в Америці. Звичайно, все це там є, що ви говорите, але в житті воно виглядає не так романтично. Я все-таки віддаю перевагу не Америці, а старим європейським державам.
Катер обігнув острів. Зустрічний вітер дихав прохолодою і сповіщав про наближення вечора. Легені Парижа за день видихнули багато газів, і туманець, мов серпанок, вкутував Ейфелеву вежу.
— Колись самогубці кидались з Ейфелевої вежі, — сказала Маргарет. — Тепер вони обрали Тріумфальну арку.
— Угу, мені казали про це.
— Дурість, чи не так?
— Що дурість?
— Кінчати життя самогубством.
— А хіба ви не припускаєте, що бувають такі ситуації, коли життя стає нестерпним?
— Припускаю, але не для себе.
— Коли б вам загрожувало довічне ув'язнення, що б ви вибрали: в'язницю чи смерть?
— Все, що завгодно, але не смерть. Із в'язниці я б вибралась, із могили ще ніхто не вставав.
— Але коли б вам загрожували рабством, постійним приниженням, непосильною фізичною працею?..
— У рабів є господарі, і я б стала господарем.
— Та ви енергійна жінка, Маргарет.
— Це великий недолік?
— Ні. Чому ж? У всякому разі, ви цільна натура і мислите оригінально; мені буде дуже цікаво знати вашу думку про Бремона. Наскільки мені відомо, в оригінальності йому не відмовиш.
— Клод Бремон? Це — книговидавець?
— Ви чули про нього?
— Так, шеф. Адже ж я — ваш секретар. А гарний секретар мусить мати відомості про можливих конкурентів свого господаря.
— Який я йому конкурент! Я можу бути лише учнем. У нього ж за плечима тридцять років видавничої діяльності і величезні гроші.
— Саме так… Тридцять років… У вас усе попереду.