Гарвей вимкнув приймача.
За кілька хвилин він зійшов у ресторан, де з задоволенням з'їв спагетті з тертим сиром. Потім вийшов на вулицю і попрямував до парку Боргезе. В такий спекотливий день хороше було пройтись його тінистими алеями.
Рим тоді, в сорок третьому, як і всі міста Європи, голодував. Нині ж велетенські голови сиру і пудові шинки висіли просто на вулиці біля відчинених магазинів. Саме тому, що місто запам'яталось Гарвею зовсім іншим, зараз він звернув на це увагу.
Коли Пітер вийшов на велелюдну Віа-Віньєтту, ледь не наштовхнувся на Клінгена і Маргарет. Окинувши їх поглядом, Гарвей відзначив, що Клінген чудово виглядає на свої роки і для своєї роботи. Лице, з ледь помітною здоровою засмагою, майже без зморщок. Очі в Клінгена справді сірі, з блакиттю, як це й було записано в заведеній на нього картці. Ніс — прямий, з горбинкою, губи тонкі. Обличчя довгасте, а дві складки біля вуст надають йому виразу рішучості. На зріст він значно вищий, аніж здавався здалеку. І широкоплечий. Зараз, коли Клінген був у літній сорочці з підкачаними рукавами, це було дуже помітно. В ньому якось дуже гармонійно поєднувались природна краса і груба чоловіча сила. Саме такі чоловіки подобаються жінкам. І Гарвей був не дуже задоволений, що Еллінг зійшлася з ним. Він взагалі невисоко цінував жінок-шпигунок. Як правило, все кінчалось тим, що вони в когось закохувались, і тоді вся робота йшла нанівець. Його турбувало, що це, можливо, і є саме той випадок.
Розділ дванадцятий
Він стояв перед Клінгеном виструнчившись, як солдат. На ньому був чорний костюм, а на лацкані піджака зблискував жовтий кружечок.
«Капітан Келлер із «Групи порядку» буде супроводжувати вас із Австрії до ФРН, Він відповідає за вашу безпеку», — от і все, що повідомив Клінгену про цього чоловіка Зейдліц.
— Я недавно приїхав із Африки і ще не звик до європейської прохолоди, — сказав Келлер. Ця фраза була паролем.
— А що ви робили в Африці?
— О, це довга історія… Дозвольте сісти?
— Прошу.
— Тут зовсім непогано, — сказав Келлер, сідаючи. — Старий добрий Відень. — Він був у гарному настрої і, видно, любив поговорити.
До їхнього столика підбігла барменша Стелла.
— Коньяк, подвійний! — Келлер озирнувся на всі боки. — Але чому так мало людей? У «Парамоні» раніше завжди було так людно.
— Мабуть, ще рано.
Клаус уважно розглядав того, кого Зейдліц призначив до нього в помічники. Обличчя в нього було грубе і засмагле, з квадратним боксерським підборіддям і маленькими холодними очима.
Клінтон, ледь нахилившись до Келлера, промовив:
— Про справи поговоримо в машині, а зараз розкажіть коротко про себе.
— Хіба моє прізвище вам нічого не каже? — здивувався Келлер.
— Даруйте, даруйте! То ви і є той самий капітан Келлер?
— Той самий.
«Ну, цього я від Зейдліца не чекав, — подумав Клаус. — Невже вони так збідніли людьми, що не змогли дати мені когось пристойнішого?»
Келлер продовжував:
— Виходить, ви читали про мене?
— Звичайно. Але матеріали, надруковані в «Шпігелі», мабуть, не сподобались вам.
— Як вам сказати? Коли журналісти щось перекручують, щоб догодити своєму політичному переконанню, це нечесно. В історії ж зі мною — інша справа. Звичайно, немало було перебрехано, але журналісти створили мене. Певніше, я сам себе створив, а журналісти повідали про це всьому світові, і то — головне.
— Ви так дорожите популярністю?
— Що значить — дорожите? Я не кінозірка. Але нехай люди знають, що ми там робили. Особливо молодь.
— А ви впевнені, що молоді це сподобається?
— Зовсім ні. В тому й річ. Подивишся на хлопця — хлопець як хлопець: біцепси, зріст… Як такому підійшла б військова форма, а він день і ніч скніє над книжками, зір псує або шнапс дудлить. А щоб уболівати за фатерлянд… Цього нема. Не думайте, звичайно, що я не вірю в нашу молодь. Серед них є здорові сили, але громадська думка, що формується журналістами, наскрізь протрухла.
— Що ви маєте на увазі конкретно?
— Ну, всі ці відозви за мир. Відверто кажучи, мені набридли розмови про громадян у військовій формі. Пробачте, а ви були солдатом?
— Я був нагороджений Рицарським хрестом…
— Я теж був на фронті, — шанобливо продовжував Келлер. — І був двічі поранений. Перший раз — на Східному фронті, другий — у Африці. — Помовчавши, він додав: — Я написав книгу і хотів би надрукувати її.
— Це книга про Африку?
— Так.
— І що ж ви там описали?