— О, багато дечого, дуже багато… Як ми там жили і як боролись…
— Це цікаво.
— Коли б не було нас в Африці, хіба могла б довго існувати західна цивілізація? — піднесено промовив Келлер.
— Ви такого значення надаєте Африці?
— Справа не лише в ній. Африка — один із форпостів вільного світу. Я маю на увазі і В'єтнам, і Близький Схід, і Латинську Америку. Скрізь, де комуністи висовують свої ослячі вуха. Дорогенька, мені ще подвійний! — гукнув Келлер Стеллі, що пробігала повз них. — Ох, пане Клінген, нема жінок, кращих від німкень, — проводжаючи поглядом барменшу, сказав капітан.
— Кажуть, що в Африці теж трапляються гарненькі.
— О, звичайно, але хіба зрівняєш… Два роки тому я був у Франції. Взяв відпустку, гроші, сів на літак і за кілька годин опинився в Парижі. Всі бари на майдані Пігаль обійшов. Усяких жінок бачив. Але ні. Немає кращих за німкень!.. Та-а-к, — мрійно протягнув він і підняв чарку: — За ваше здоров'я!
Келлер надпив із чарки.
— Я хотів було спробувати щастя в кіно, — продовжував він. — «Але Австрія вся погрузла в пацифізмі. Я був у видавництві Дорнбергера та Гейстормайєра і скрізь чув тільки одне слово: «Мир! Мир!» Цими слівцями завжди прикриваються боягузи. Коли треба стріляти, вони починають розпускати нюні, щось базікати про мир. Ніякого миру нема. Є ми і вони!.. Або ми — їх, або вони — нас! Але я волію, щоб ми — їх… І тому мене просто казять ці розмови про мир.
— Отже, вам в кіно не поталанило. Це був теж фільм про Африку? — трохи згодом запитав Клаус.
— Так, я написав сценарій. За своєю книжкою. Правдивий і мужній. Адже Африка — це не тільки апельсини та банани. Я так казав своїм солдатам: «Солдати свободи! Ми тут не для того, щоб тільки жерти і… Пам'ятайте! Ми захищаємо західну цивілізацію. Брати по зброї! Америка з нами, з Америкою нам і сам дідько не страшний!..» І ось у такому дусі. На хлопців це дуже здорово впливало…
— А чому ви називали їх солдатами свободи? — так, ніби ненароком, поцікавився Клінген.
— А як же… Свобода… Братерство… Ну і все таке — адже це те, що захищає західний світ.
— Свобода! Рівність! Братерство!
— Саме так, саме так…
— Отже, ви і ваші колеги служили там з ідейних міркувань?
— Ну, звичайно, з яких же ще?!
— Але я чув, що ландскнехти отримують немалі гроші, та й трофеї, мабуть, були.
— Які там трофеї в чорномазих! Адже ті, що багатші, частіше з нами, а решта — голота, злидні. Ну, дещо траплялось, звичайно, але рідко, а так коли що — брали натурою.
— Натурою?
— А що тут такого? Візьмеш молоду дівчину, побавишся.
— Це ж гвалтування?!
— Всяке бувало… Давайте вип'ємо за фатерлянд. Стелло! Пташечко!.. Дай два подвійних!
— Ні, мені мозельвайну…
— Ну що ви, пане Клінген! Вам не личить пити цей кисляк!
— Я не люблю міцних напоїв, — сказав Клаус.
— Ох, пане Клінген. Адже ж двадцятий вік — вік високої концентрації: високі швидкості, міцні напої, моря крові… Мені якось казали, один художник малював картину «Двадцятий вік» — море крові. Це вірно. Треба жити конденсовано, я б сказав. Що повинен уміти в наш час справжній мужчина? Він повинен влучно стріляти, добре пити, кохати жінок!..
— Одначе, нам пора, — перебив його Клаус.
Залишивши гроші на столі, Клінген, а за ним і Келлер вийшли на повітря.
Найрозкішніша вулиця Відня, Грабен, сяяла тисячами вогнів. Тут не було миготливих неонових зображень, як в Америці, світлові реклами були зроблені з великим смаком.
Клінген і Келлер звернули в провулок. Перехожих тут було мало, а скромні вуличні ліхтарі ледь освітлювали номери будинків.
— Доповідайте, — сказав Клінген, який уже засвоїв цей командирський тон щодо підлеглого.
— Все зроблено, шеф! Документи дістали, вони знаходяться у відомої вам людини.
— Довелось попрацювати?
— Так… Трохи…
— Дещо я читав у пресі. Це ваша робота, капітане?
— Так, шеф.
— А не можна було все це зробити тихіше?
— Ніяк…
— Ви бачили документи? Їх можна сховати в кермову колонку «мерседеса»?
— Гадаю, що так, — неквапом, стверджувально кивнув Келлер.
— Вони зашифровані? Я питаю про це вас на той випадок, коли…
— Документи зашифровані, шеф! А якщо… якщо, я сподіваюсь, не буде…
Клінген зупинився і уважно подивився на Келлера.
— За мною ув'язався хвіст, — сказав він. — Я ще не знаю, хто це. Але, звичайно, не наш друг… Вам доведеться бути завжди десь біля мене.
— Він на машині? — запитав Келлер.
— Так.
— Ну що ж? У мене для нього знайдеться невеличкий сюрприз…
— Завтра я їду в Цель-ам-Зее, а ви прибудете туди післязавтра, — сказав Клінген. — Будемо обачніші, капітане. Краще, коли ми з'явимося там поодинці. В Кельн ми виїжджаємо восьмого вранці. Будьте напоготові!