Дівчина сиділа на розстеленому пледі. Тут же перед нею була розкладена їжа: сир, сік у целофановому пакеті, хліб.
— Бонжур, мадемуазель. — Він заговорив з нею чомусь по-французьки, мовою, якої майже не знав. Йому тоді і на думку не спало, що перед ним землячка.
— Бонжур, — відповіла дівчина, але глянула на нього недоброзичливо.
На його запитання: «Чи тепла вода?» — вона відповіла по-німецьки: «Не розумію».
— То ви німкеня? — здивувався Максиміліан.
— Ні, австрійка.
— Дивно, — сказав Фак.
І він справді був здивований.
— Виходить, ми — земляки?
Фак потім не раз згадував цей місяць, який вони провели на березі Адріатики. Її юність, щирість і чистота безмірно вражали його. Прокидаючись уночі, він щоразу зачудовувався її красою, її округлими ніжними плечима, до яких хотілось торкнутися. Потім він відходив до вікна, закурював і з насолодою дивився на пічний Дубровник. Із вікна відкривався краєвид на лагуну, де стояло безліч невеликих яхт, катерів. Вони тулилися до пірса, над яким височів старовинний фортечний мур.
З правого боку видно було ворота в місто, бані собору, на майдані перед яким вдень завжди зліталося безліч голубів. Там, за воротами, розкинулось старе місто, оточене трояндами і кріпосною стіною. Підйомні мости з'єднували його з новою частиною. У старому Дубровнику були неймовірно вузенькі вулички, тут ледь могли розминутись двоє перехожих. Вражала своєю красою і площа, вимощена великим плоским камінням, яке за сотні літ було відшліфоване підошвами до блиску. Лабіринт вузьких вуличок, кам'яних сходинок, терас, що підступали до самого моря, надавав цьому маленькому містечку надзвичайної своєрідності. Зараз, згадуючи про той час, він міг сказати: так, це був чудовий місяць…
— Мак! Принеси мені, будь ласка, гребінця, — гукнула Інгрід із ванної.
…Фак підвіз Інгрід до «Парамона», а потім поїхав у редакцію. По дорозі він відчув — щось негаразд із карбюратором. На щастя, майстерня по ремонту «фольксвагенів» була недалеко.
Факову машину ремонтував уже немолодий балакучий німець. Його баварська вимова дратувала Максиміліана. Раніше він якось не звертав уваги на те, що в його країні стільки німців. Правда, вони поки що не носили військову форму. «Ти старієш і стаєш нестерпним», — подумав він. Поки баварець займався машиною, Фак присів на лавочці біля конторки, де були розкладені рекламні проспекти фірми «Фольксваген». Він розгорнув рекламний проспект, упорядники якого сповіщали, що кожний може легко навчитися водити «фольксваген».
«Новий «фольксваген» має місткий багажник, його трансмісія надійна і не потребує ніякого догляду…»
Фак закрив проспект. «Усе найкраще — це в нас! Якщо ви не знаєте, чого хочете, заходьте, у нас це є», — чомусь згадав він цей рекламний заклик на «Дрюксторі» — американському магазині.
«Найкраща націонал-демократична партія — це в нас».
Він трохи не сказав про це німцю, хоча чудово розумів, що цей роботяга не має, напевно, ніякого відношення до тих німців, які в тридцять сьомому захопили його країну.
Фак пішов випити кока-коли. Молоденька блондинка в білосніжному фартушку подала йому запітнілу холодну пляшку і рекламний проспект нової моделі «фольксвагена». Максиміліан насипав їй цілу жменю шилінгів. «Моє ластовеня, які в тебе ніжні ручки».
— Шен данк, — проспівала блондинка у відповідь.
«Ця теж німкеня», — відзначив Максиміліан і мимоволі посміхнувся.
У редакції секретарка Елізабет сказала, що шефа не буде, він хворий.
— Які новини, Бет?
— Ніяких. Де це ви стільки пропадаєте, Мак? Нове захоплення?
— Майже так. Бет! Скажіть редактору, що я приїду за кілька днів. А до вас у мене є одне прохання.
Це рішення спало йому на думку тільки ось тепер. Чомусь згадались слова Інгрід: «Я дуже боюсь за тебе!» А зараз, коли він побачив Бет, подумав, що саме їй можна залишити другий примірник свого рукопису. Так… На всякий випадок.
Він знав, що Бет ще зовсім дівчиною потрапила в Маутхаузен разом із матір'ю і що мати загинула там. Але він не знав, що вони переховували російського льотчика і саме за це потрапили в табір, що в таборі, в жіночих бараках, маленька Елізабет надивилась такого, що вплинуло на її психіку. Коли стала дорослою, вона тікала від чоловіків. А коли все-таки закохалась — перед самим весіллям дізналась, що її наречений колишній есесівець… Так вона і залишилась старою дівою.
Бет була саме тією людиною, котрій можна було довіритись, якщо йшлося про боротьбу з фашизмом.