— І хліба?
— І хліба теж — ні.
Оленка дивиться в вікно, думаючи.
— Я вже знаю! — так, як сонце: ні об що не тримається і ходить.
Знов роздумує, поглядаючи на світило за шибкою.
— Не розлучаться?
— Хто?
— Всі — родичі.
— Як любитимуться, то — ні: разом будуть; і коли не розділяться самі, перед брамою.
— Де?
— Невидима і коло всіх. Як церква.
Оленка тримає зошит, ніби звіт. Сіра обкладинка з поземними рисами і власний підпис — в округлих і нерівних літерах.
Думка прив'язана до одного: як будуть разом — «тоді»? Чи так, мов через небозвід переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка.
Гарно — з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від посмішників одвернутись, і годі.
Чого зошит — в Оленчиних руках, відомо, але мати ні словом не вказує здогаду: така хитрість любляча. Зошит з милими кривулями дорожчий, ніж речі хатні. Бо замкнено між сторінки спогад і світло: подібно до квітів, кладених з весни — радіти ними і смуткувати, відкриваючи перед очі.
Мов не бачить! — удає Дарія Олександрівна. В неї сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але — чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж від пошани до мами.
— Дай зошит!
Оленка зраділа: мама знов подивиться на працю. Літери трудні і непевні обрисами, ніби будовані з крихітних кілочків і дугастих сковок. А для Дарії Олександрівни красні — ліпші, ніж празниковий візерунок.
— Гарно! — сказала і кладе зошит на поличку, де тісним рядком стоять книги.
Поправляє вбрання на Оленці, пригладжує, обсмикує або просто торкає; і все не може відірватися ні почуттям, ні поглядом.
Пора. Треба, ідучи до церкви, спитати хлопців, чи тата бачили.
— Ну, вже! — сказала Оленці, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, і не забудь: ніхто не прибере краще.
Шаснули кроки мимо вікон; тітка Ганна, перейшовши через город, навідується: мабуть, спитати про збори.
Сусідка старша від господині; грубуваті зморшки навколо губ.
Зразу всміхнулась до Оленки:
— Гожа! — хоч на заручини, а нехай не наврочу…
Легко дмухнула, ніби відкаснувши злий наплив.
Оленка миттю поклала дзеркальце на стіл і, торгнувши дверима, відпурхнула через сіни.
— Чого в сільраду ведуть?
— Чого ж? Хліб правити — останній. Враз, після цих слів, ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося — вікна стемніли.
— Біда на всіх! — журиться тітка.
Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари — присохлу вишню.
Обличчя, в'янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвійчаті при очах, повних думкою.
— Снилось мені,— оповідає тітка тихо, з докладністю кожного звуку, мов доспівуючи, — що отак близько, як он піч, бачу: кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить, на одвірку, чи що? — кожушанка з ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці… Таки знати: з ящірки, і все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, і аж обпеклась об кригу. Недобрий сон — до чого воно?
— Недобрий! — згоджується Дарія Олександрівна. — В ящурину кожушанку або ж нещастя одягнуть.
— Одягнуть. Недобрий сон! — звіку такого не бачила. Де ж хлопці?
— На майдані. Вести хотіла в церкву, так опинаються ба в школі їх соромлять, сміхом мучать.
— От ворожа твар!
— Наторочено дітям, що нові книжки церкву перерослії. А ті книжки мертві!
— Отак з моїми племінниками. Їм очі прив'язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цілу ніч коло прикрученого світла сичиками сидять.
— Біда; і вчити треба, бо знидіють.
— Треба! — згоджується тітка. — Аби ж учено, як годиться. Напам'ять нічого не знають. Колись було… от, я сама: недовго вчилась, а скільки пісень і казок знала! — вночі збудять, і прокажу.
2
Хлібороби, сполохом зібрані в сільраду недільного дня, слухають промовця, як ніколи в селі Кленоточі.
Мирон Данилович притерп до стіни, коло крайнього вікна, і поглядає на промовця: «Страшний, ох, страшний! — твердить він собі в думці.— Такий переступить».
Стій і мучся мовчки, а дома рідні ждуть; і ранок біліє за тинками, в саду, як люстро — ранок; павутинки обсипані росою і світяться від чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кістками взяти всіх. На думці знов: «Переступить хоч закон, хоч що!» Якби тому рудцеві близько в очі заглянув, був би вражений — аж скипілістю біжать поблиски в окунюватих чоловічках кароокого крізь масивні, мов з криги січені, скельця окулярів. Лоб скосистий і білявий: різнить проти щік, пройнятих брунатною тіністю.