Жінки, серед свого вбозтва, дивились на неї і слова не вимовляли; знали святиню, що перед ними. А найменшому з дітей, Андрієві, нетерпеливилося бачити маму, — виглянувши, застиг при дверях:
— Зірка вранці! — показав на чашу.
— Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!
Тітка просить:
— Дарко, кажіть, де сховати! Вчора, проти комісії, Федора і Катря вихопили чашу і закопали за хатою. Тепер до двору черга — на обшук. Знайдуть анахтеми і заберуть.
Господиня гляділа на відсвіти і ввижалося їй, що невідомо де і як треба йти: довго і тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов підводитися і йти до останнього знаку, — так треба.
Зір звик до півсутінку і знаходить старолітній напис на чаші, про кров, що «за многих ізліваємая»; і зображено: Ісус Христос, розп'ятий на хресті, коло якого Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші — з тонкими галузочками; і самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з Святого Письма. Коштовні камінці скрізь: квадратові, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осередніх каменів два — фіялковий і зелений. Спід посуду — теж в окрасі, ширшій хвилями, і також стебло і підстанова: триступінчата, в топазах і — узор серед них.
Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій невисловимий. Здається, могла стояти тут без кінця часу. Але ось, думає і не може знайти відповіді: де чашу сховати? — зрештою, зривається з уст:
— Маму спитаймо!
Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови і знаючи, чого треба; перебирала в думці, хто б міг сховати безпечно? Само надумалося — пічникова жінка, мовчазниця богобоязна; на огні паліть, не скаже нікому, де закопано. Чоловік її слуха, як вона згодиться, все добре буде: не хлібороби обоє і зроду землі не мали, — раз він для колгоспу робить, не ритимуться в його садибі.
— А покличте Мар'яну, пічникову! — сказала стара; всі зраділи: і правда, не буде в селі надійнішої.
— Її чоловік не в нашу церкву ходить, а на домашній спів, бо євангелик, тільки ж нехай кожен чесним буде, як він.
Мати велить найменшому:
— Біжи до пічників і проси тітку Мар'яну, хай зараз прийде — дуже треба!
Він пішов, але мати, виглянувши за поріг, вернула.
— Нікому про чашу не кажи! Бо нас арештують всіх і розвалять хату, — шепотом найстрогішим заборонила.
— Мовчатиму! — він поспішив до воріт.
Федора вгорнула чашу в хустку знов і,тримаючи на грудях, закрила під великий платок, що згортками спадав до землі.
Господиня ж їй сказала:
— От славно! Вихопили з кігтів.
— Умовилися, стоячи між людьми, — розповідає Федора, — вбігти і забрати, що можна, аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це — Катря, працювала передо мною ліктями: комсомольці, як грушки сипались.
— Нащо казати, хіба так було? — дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття.
— Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!
— Ні, пора додому, — відказує тітка. — Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба вгледіти. Скоро й того збудемось.
Вийшли — при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:
— Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі — виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб'ємся, він на заробітках, я тут, — хоч пропадем, то тільки двоє; а в них же діти малі.
Сидять жінки на призьбі, що рудіє глиною в вечірньому світлі: стіна за розмовцями яснить, мов срібна. Здається, тільки сонце в світі чує їхні жалі.
Андрій прийшов до пічників, коли вечеряли: варена картопля в череп'яній мисці, а в блюдці трішки олії; і сіль — хліба на столі нема. Почувши, чого прибув хлопець, пічничиха заклопоталася — йти.
— Може б, доїли з гостем, тоді підеш? — питає пічник.
— Вже годі!
Надягла старий чоловіків піджак поверх зношеної суконки. І припрошує:
— Сідай, синку! Ще є картопля.
Літня жінка, дрібна на зріст. Відзнак дивовижної вроди в обрисі обличчя, що помарніло від років і клопотів; оживлюється карими очима, тонко окресленими, як осереддя квіткові, світучими — в прозорості.
Всі в селі знають: мовчазниця і добра. Вдвох, справляючи печі і груби, за чверть віку ніде голки чужої не взяли, буваючи самі — цілими днями — серед чужого добра. Їх рідко звали: Максим Бережан чи Мар'яна Бережан, а просто — пічники, бо при цій роботі в селі — тільки вони, обоє нарівні: коло глини і цеголля, піску і золи, попелу і сажі.