Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати — смерть.
Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:
. — Їсти!..
— Цить, люба дитино, — терпи!
Мирон Данилович вирішив: «Навідаюся в магазин»; виходячи, глянув на доню — прозора з лиця, так схудла.
«…Бідне моє,— тужить він, — ми старі мучимось, бо грішні, а воно безвинне терпить за нас».
Згорнувши мішечок під лікоть, подався до площі, хоч знав, що те місце не дуже поживніше, ніж пустеля; тільки рідким випадком — харчі на прилавках.
Черга! — привезено чогось, годящого в миску.
Мирон Данилович спитав дідка, шкільного сторожа, що обома руками спирався на ціпок:
— Що?..
— Аж дивно, — відказує дідок, — дають борошно, не знаю, яке, може, з кісток собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! І дороге.
— Чого ж беруть?
— А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жінка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене — раз ступити.
Мирон Данилович добувся до терезів; глянув на їдку мішанину і як нюхнув — зразило його звідти трупною затхлістю… нерви збурилися дико і щось під грудьми, мов сіпнувши прив'язь, намагалось перекинутися і рвонути наверх з різким болем. Не витерпів чоловік: вийшов геть. Подихав на чистому повітрі, обпершись об стіну; перестояв недугу.
Багато відверталося від їдучої гнилі, намішаної на продаж.
Мирон Данилович пристав до кількох, що брали напрямок до хати робітника з олійного заводу: там макуху продають, з високою націнкою, а добру.
Заходять. Батько хазяїна, похилий віком та білий сивиною і сорочкою, беріг макуху в дірявому лантусі, під лавою.
От, чотири кружки виторгувано, масні на дотик, з різким і густим пахощем; колір трішки незвичайний…
«Темнувата, як на рижієву»! — подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на куски, ця — з тютюнового зерна, олію ж від нього на фарбування вжито.
Приніс додому добуток і поклав на стіл. Всі обступили: розглядають, обторкують, відкришують трішечки і їдять, хто — без води, як Андрій, тільки на зубах хрумкіт, а хто розмочує; всі хвалять.
— Неначе пряник, — каже бабуся. Пробує тютюнову:
— Ні, ця не така!
— Ця гірша, — згоджується, покуштувавши, Дарія Олександрівна, — поїмо, коли буряки забрано. Радяться, як розварювати і чого додавати.
Тітка Ганна приходить — хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено. — Зразу ж піду сама. Погано мені: була в Йосипенків, страшного борошна купили, з зерна якогось, ніби льон; і зразу — пекти корж… я попробувала, тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядіть, не купуйте тієї гнилі! По два пуди в одні руки відпускано, — понакуповували люди і скрізь покотом лягають, мертві. Ой, погано! — а я ж дрібний шматочок з'їла.
Взявши, ніби празниковий гостинець, кусник рижієвої, тітка пішла: помалу стопи переставляючи.
Катранники декілька тижнів живилися макухою; але і вона стала виходити. Глянули одного ранку — рештки рудіють.
Холодний день починався в небі чистому, як вимите дзеркало, та швидко спохмурнів: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тінь.
Знов купує рижієвої Мирон Данилович; знов дріб'язок визбирує на городах.
Діти виголодніли і не могли висидіти в школі. Мучить їх.
— Якби бурячки, — жаліється стара, — можна б зварити і дати по одному: нехай підкріплюються діти в перерві, а так — чого мордувати?
— І наука чудна; сьогодні підуть, і годі! — сказала мати. — Бо вертаються ледве живі.
Навчання в селі почалося пізно, бо, при лихому ремонті, школа до осені зоставалася руїною в риштованнях.
Побудуть діти в школі і похворіють; голови їм наморочаться, а в цілунках — пекота, і слабенькі стають, рухаються, як тіні. Дома полежать і трохи одійдуть.
— Чого вас учено сьогодні? — спитала одного разу мати.
— Вчитель казав, наші батьки — саботажники Мати змовчала. Але подумала, що навчання можна перервати на деякий час.
«Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитися, завчаючи злу неправду про батьків».
Сьогодні ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:
— Про що учать?
— Про партію, — відповів Андрій, — як гарно при ній…