Вечір згасав з тривожною червоністю по обрію в сизому присмерку, коли Мирон Данилович вернувся до села. Біля крайніх хаток при дорозі стояло двоє, сторожко і знедобра позиркуючи і розгоряючись очима по-вовчому: на перехожого, що ніс мішок. Обидва — хирніші, ніж Мирон Данилович, який тримав добрячий костур і йшов прямо. Посторонились, мов тіні: пропустили.
«Будь я дрібніший, пропав би! Задушать отакі», — Мирон Данилович приспішив крок.
Прийшов потемну додому і звеселив сім'ю.
— Одне гіркувате, друге цукрувате, може, разом добрі будуть, — сказала дружина, наливаючи в миску маляс.
Оленка торкнула патьок на березі миски і облизує пальчик.
— Пожди! — вмовляє мама. — Зараз пряники спечуться.
— Вже й пряники, — всміхнувся господар. Оленка помислила і, показуючи на медвисту теч, промовила:
— Як лікарство…
Лузга злипається в грудочки, тверднучи, а нудкість не випоютрюється, як і гіркота. Всі голодні, їли всі, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.
Найменший відкушував пожадливо, поки втишив гостру голодність. Потім ощадне споживає, з забарністю, потребуючи довгочасності самого їдження — від мимовільної спонуки: як звірик.
Найстарший з'їв трішки і пішов по кухоль. У шлунку сталося щось: мов невагомі речовини заповнили місця під ребрами, або сам змінився, і тепер закрито глибочину його для їжі, тому — пекота. Можна подужувати її, хоч болюче віддається на серці.
Дико зголоднівши, Оленка жувала печиво: терпіла нудний смак, поки живність переважала відразу; аж ось — неможливо далі! Кінчили вечерю.
Другого дня, коли прокинулися, вже розвидніло надворі. Світло біліє крізь шибки, заліплені снігом. А в хаті так холодно і так скорбно від безнадійної злиденності, що сам день перестав радувати собою, — всі зразу ж звернулися думкою до печива. Доїли остачу і ждуть, поки спечеться новий малясник. Він, покладений на стіл, виглядав принадно: чотирикутник темно-рудого кольору заповнював «лист», бляшаний аркуш, загнутий вгору всіма краями. Порізали корж на кусники, беруть в рот, — знов віднаджує, як і вчора. Батько і мати терпеливіші, переборюють відсмак, їдять, але діти небагато спожили і — кінець.
— Їж, дитинко! Чого не береш? — питає мати Оленку, думаючи: «Нехай хлопці чують і привертаються до миски».
Ніхто не простягнув руки по свіжий кусник. Раптом — дряпання в надвірні двері.
— Я знаю, хто! — сказав Андрійко, піднявшися з місця: бігти в сіни.
— Зорик, — здогадалася Оленка і теж поспішила до порога.
Мати спиняє:
— Куди ж ви? Одягніться, тоді виходьте!
Вхопили діти по одежинці на плечі і вискочили з хати. "Справді, біля дверей стояв, опустивши голову, Зорик, їхній собака, який влітку пропав, та він і жив недовго в дворі. Мирон Данилович надибав його в полі і поманив за собою — подарунок для дітей, що всяку тваринку люблять. Пес давно, мабуть, відбився від свого попереднього двору і здичавів надто, бо покрутився біля хати, поплигав біля дітей з місяць і відбіг воріт.
Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо блищить, бляклими цятками в чорноті.
Хотіли діти погладити — він відходить.
Оленка побігла в хату і винесла кусник малясника, кинула на сніг… Собака торкнувся писком до печива, втягнув повітря раз, другий і підвів голову — не взяв кинутого. Ще підождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тільки, що кличуть: «Зорик, Зорик», без жодного дання, він знетерпеливився, повернув від хати і потрусив сніжною вулицею.
Коли діти вернулися, мати нагадала:
— Їжте, бо прохолоне!
— Я годі! — сказав найменший.
— Оленко, чом не їси?
— Вже не хочу. Нехай малясник буде на обід.
— На обід я ще спечу.
— То нехай буде на вечерю.
Микола зразу ж ліг: жовтий з обличчя і аж темний, як бабуся була перед смертю. Ходила коло нього мати, розпитувала, що болить, приносила пити гарячу настоянку з зілля, як чай, припрошувала брати печиво, — він пив, казав, що не болить нічого, але більше не їв. Що ж вона зробить? Єдиний лік для сина — хліб: міг би врятувати. Вона чоловікові:
— Сходив би ще раз до млина, гляди, продають борошно.
— Піду, — чи хоч пригоршню наточать?
Знову, взявши костур і мішок, Мирон Данилович пускається в дорогу, білу і холодну. Виходячи з села, бачить, як біля хати, що дверима близько до воріт, став чоловік з навислими бровами і вусами, підперезаний поверх широкого ватника; став і стукає.
Мирон Данилович пригадав: тут Сіненки; господар тут з найраніших колгоспників на селі.