Ось — кагат. Не рушено! Катранник відгріб сніг і заходився копати. Земля промерзла, хоч не дуже: тут коня закопай, до весни схорониться. Зморений тяжко, з роботи, голодування і трудної ночі на похоронах, Мирон Данилович навіть лягав спочивати на розриту землю, перемішану з Старою соломою. І ніби скарб знайшов, так радів!.. Картопля, хай дрібна, як перебірок, підхарчує; в ній — крохмалець, кисіль зготовити можна, і діти відживуть. То судилося, що дід Гонтар, вернувши від смерті, згадав про далекий кагат, всіма забутий.
Знов береться копати Катранник і вже вигортає перші картоплинки! — дедалі їх більше. Набравши в мішок, скільки донести міг, він викопав бічну нору і туди сховав решту знахідки. Довго трудився, загортаючи землю і сніг, щоб було непомітно. Додому йдучи, всіх обминав, а то позаздрять і віднімуть мішок. Після зустрічі з двома, що ввечері хижо світили очима на його відро з малясом, став обережний, як птах. Далеко відходив стороною, бачивши гуртки біля села… «Голодні, як голодні,— розважає він вибачливо. — Я сам такий; коли вже доходять, то сліпнуть: мішається їм, хто ворог, хто свій, — віднімуть, і годі».
Пригадалося, як юрми скорченими пальцями шарпали клунок Отроходіна, а напроти блискотів лютий погляд крізь окуляри.
Враз обпекла гіркіша думка: от, робиш цілий вік, так дітям вигрібай картопляні покидьки, мов злодій, серед заметеного степу; а набігли смикуни з партквитками — тягнуть крупчатку, від ротів дитячих, і сторожа, поставлена владою, охороняє кривду.
В хаті вже забули, який смак картоплі. Старший син попоїсть супу, смачного, коли розварити картоплю як слід, до густощу, і присолити, — поправиться син: він цю страву любить. І менші: їм би зиму продержатись, а там, як зайчики, підуть на зелень.
Біля порога обтрусився від снігу і, коли в хату ввійшов, зразу ж повідомив, розв'язуючи мішок:
— Картопля — наша!
Жінка перегортає її, втішаючись:
— Гарна картопля, тепер — празник…
Повеселішали діти, ждуть і нетерпеливляться, поки суп закипить. Він густий вийшов, бо зовсім бульба розварилась; їли і ретельно оббирали на череп'яних бережках.
Мирон Данилович після снідання, як ліг, миттю заснув! — нечувственний, ніби в землі.
В селі Кленоточі люди вмирали, як і скрізь на Україні, — їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на прожиття. Стан — гірший, ніж під час чуми.
Картопля кінчалася в Катранників, і господар никав околицями: чи не здобуде чого для сім'ї.
Холодно і пустельне всюди. Сум обгортав душу серед снігової порожнечі; здавалося, світ вихолоднів, як покинутий будинок. І лихоманив істоту один клопіт: знайти їжу.
Погляд приковувався до низового обширу навкруги; весь час кидався по сніговому рівню, обторкуючи дворища, стежки, підворіття, кущики в снігу і гілки рідких дерев, де часом сяде темний птах: «Це, мабуть, з останніх, від лісу».
Згадуючи про косаря, попрямував до його садиби — не впізнати місця! — ліска як не було. Яр, повний снігу, і тільки. На дворищі, рівномі, ніби біла скатерть, одна руїна від хати, теж заметена. Солом'яний верх, крокви з бантинами, одвірки і лутки зникли; певно, по від'їзді сім'ї, коли дерева навкруги валено, хатка стала здобиччю дроворубів.
Мирон Данилович вертається в село; проходить мимо хати Кайданця — віконниці зачинені, і жодного сліду від порога до хвіртки і воріт: рівно біліє сніг, давно нанесений. «Таки вибрався на Кавказ. Хіба й собі спробувати? — замислився Катранник. — Бо тут біла труна».
Коло рогу вулиці почув розмову з смачними назвами, що приневолили спинитись і застигнути: партійці! Говорять про харчі…
— Що сьогодні дають? — питає чорна «ушанка»; під нею вибрита потилиця поземно перетнулася згорткою.
Четверо, стрінувшись, несуть різну вагу: на плечах і під руками наодвисно, і в обхват — хто мішечок, а хто кошик, клунок, торбу.
— Та крупи дають і гов'ядину!
— Як було: кукурудзу, а до неї чечевицю.
Притихли, обговорюючи, бо зауважили Мирона Даниловича, чужий! — зрештою, рушили з перехрестка.
Катранник пригадав: колонія лютого закладу притулена до краю села, звідки вони тягнуть харч. В одного з кошика крайчиком лисніла червонаста воловина.
А стороною вітер приносив запах вареної страви, що притягував селянина, мов рибу — живець на крючку. Привів до огорожі колгоспного дворища. Там ватра тріскотіла, розкидаючи іскри і стелячи дим; яскрава серед білості снігової.