Винесли туди покійничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю землі і, ставши до краю, хоче кинути — впустити з пальців, але сама хилиться вниз, розсипавши темні грудочки. Впала б вона, якби Мирон Данилович не підхопив під руки. Довго ще не могла отямитись.
Уже свіжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо-чорною поруч бабусиної — під снігом ніби срібної.
До самого смерку пролежала мати недужою; ввечері підвелася з гострим поблиском в зіницях.
— Поїду з дітьми в місто: по хліб! — сказала чоловікові. — Хоч кусник знайдеться; бо всі поляжуть…
14
Зібралася в дорогу швидко, та й брати нічого — тільки скупі карбованці на квитки, дещо з теплішого рамтя і торбинка, в якій, крім варених картоплин, були кусні малясника. Сім'я пішла на станцію в післяобідній час. Спершу мати так спішила, що діти підбігали за нею; згодом, трішки заспокоєна, стишилася.
Потепліло. Хмари низькі по всьому небу, темні коло обрію, аж чорні, як вугіль, із синявістю. Там тоненька стрічна вечірнього огню, безконечно смутного і мов змореного, пролягла при землі; непомітно згасла.
Окремі постаті, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутінку над дорогою.
Не було заметілі, і сім'я встигла до чергового потягу, що опівночі, а як спізниться, то перед світанком міг прибути в окружне місто.
— Не знаю, що з нами буде, — сказала, прощаючись із чоловіком, Дарія Олександрівна, — може, вижебраю для них…
Закрила очі хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скріпившись духом, наказує чоловікові:
— Хати гляди! Якщо зайдуть і розвалять, де дінемось? Пропадем на снігу. А поки є куток…
Знов зупинилась, бачивши його в такій скорбі, як ніколи, і тоді зродилося передчуття — ніби повів з чорного поля прийшов до серця і сповістив розлуку, не зовсім близьку, але більшу, ніж сьогоднішня. Треба подужати болісний напад.
— Їдемо, як човном на страшне море; думаю про одно:
коли додому?
— Тільки обминіть облави — недарма чутка про них. Вдарив дзвінок.
— Прощайтеся! — звеліла дітям Дарія Олександрівна.
Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився він дуже: перший раз в житті —так! до глибин душі, що її страждання шарпнуло, мов буря — дерево, відриваючи від грунту.
Пішли рідні від нього в вагон і весь час оглядались, подаючи прощальні знаки долонею і хусточкою. Вітали наостанок з вікна, коли потяг відходив, аж поки зник він коло хмар, безсвітних, як земля; темрява закрила його слід. Тоді пішов Мирон Данилович мимо станційного будинку — на дорогу. Двері прочинялись і чути було з репродуктора передачу:
іржавий голос вигукував про велич вождя.
Сунуть кволі постаті від станції, освітлені електричними стяжинами, що з шибок простяглися в сутінок зими.
Бричка дожидає; мабуть, з начальства придержався в буфеті хтось, біля дорогої «стопочки».
Відходить повільно Катранник! — мов домівля його тут зосталась. Відчув, який покинутий він без рідних, сам-один, — непотрібний нікому і чужий, пробігуща тінь від хмари: нікому немає діла до нього. Порожній світ став і сирітський; тільки ж причаїлась люта сила, як на страшній сторінці з книги дитячих літ. Сирота вчився тоді в сільській трикласній школі. І так приникав до малювання, що вчителька питала: «Звідки живі лінії тобі приходять, Катраннику?»
Він їх, мов нитки пісенні, вів олівцем на шорсткому папері: любив їх. А пропала думка про малярство — за недолею. Одного разу виобразив хижака в степу. Трава безліччю стеблинок поткалася густо, як туман. Крізь нього смугою, ледь помітною, означується тулуб звіра, манячіє охраста голова. Очі згострені кутиками і поставлені косо з напнутих щілин стежить, без жодного проблиску теплого, жорстокість, означена в вістрях двох блискучих клинців насерединах. Безмірно роз'ятрилась вона з жадоби крові: на жертву, що повинна підійти близько. Необачна! — обдурена сповидною безпекою серед непорушного процвітання, зближається до смерті в муках. Личина ворога, зловісно-жовта окриває, аби знепримітитись, травинами свій вигляд: яскравими, як свічки, в пахощах, що збуджують радість. Причаюється погубник під похил рослин і в повів відворотного вітру, ховаючи разючий пахкіт. Грозить, як втілення хижості безодні. Зготовлений до вхвату зубами в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви і внизати пазурі в м'ясо… Зубата машина, для кривавого терзання, здібна гнати з буряною швидкістю. Приховується до секунди нападу… тоді — плижок і хряск! І, зойкнувши, сконає жива істота.
Ось тепер: скрізь падають люди; з рідної хати дві душі вхоплено.