Вибравшись на рівнину, Мирон Данилович загледів на млині прапор. Червоність підсилена проти сніжного обширу, дико горюча, враз привіяла грішну погрозу і стала нею зростати відчутно, вже як хижість, розлючена до того, що от метнеться вчинити біду в цілому житті. Миттю ж і пригасла нею, додавши селянинові до нетерпеливості пекучий острах. А люди йшли і йшли безупинно. Близько млин.
Спершу сторожа біля брами, побачивши селян, тільки трохи ворушилася. Ждала, з гвинтівками навпереважки, коли ряди спиняться: бо невідомо: чи то — неслухняний вихід, чи, можливо, сільські керівники кудись переганяють населення через степ. Вона звиклася з неприродною і неглуздою владущістю начальства: не могла відразу збагнути, що супроти його волі виник вихід. Як дотямила, похопилася з надмірною сполошеністю збивати.
Боючися зброї селян, одні вартові зникли за брамні стовпи і звідти відкрили обстріл; інші лягли на сніг, де перед ними були горбки: там пристрілювалися в голодних, передні ряди яких почали вже бігти до млина. Дехто наблизився так, що якби мав револьвер чи «обріз», напевно міг би поцілити прищулених вартових і проскочити в двір. Але сторожа з близької відстані розстрілювала безоружних підряд.
Перші відразу впали, вбиті на місці; інші корчилися і стогнали, конаючи, дехто ж, ніби здивований, зупинився, приклавши долоню до прострілу в грудях і опускався на розкришений сніг.
Напад продовжувався з розгону: підбігали нові ряди, в яких, мабуть, рідко хто усвідомлював, що сталося — так раптово вчинено розправу з передніми. Селяни поспішали до брами, здається, гнані завією, дужчою ніж страх. Діяла відчайність громади в безвихідді її, приреченої з сім'ями на спін, коли перед очима — будівля, звідки можна брати свій хліб: близько вона… кожен, хто поспішав до брами, надіявся вбігти туди і насипати собі повно борошна в приготовлений мішечок. Бо вернутися з порожніми руками, це — болюча загибель, як досі.
Слідом за передніми, що впали, натовпилась така хвиля людська, що, котивши швидко, грозила затопити вартових. Вже так підбігла, що постріли з гвинтівок не могли її всю покласти, — через декілька хвилин люди, охоплені розпачем, прорвуться в двір.
Але збройні «круки», як їх називав брат Прокіп, вискочили на браму; досі, причаївшися, стояли по обидва боки її, за огорожею. Начальник із-за стовпа визирав і примірявся, коли треба спиняти найгустіший натовп. Визначивши мить, він подав знак і враз бігцем винесено ручні кулемети «дегтярьови» до передбрам'я: вправо і вліво. Зразу ж застрочили вони; одночасно станковий кулемет почав бити з ворітної протулини. Всі хлібороби, що туди бігли, трапляли під бічний вогонь від менших кулеметів і прямий — від більшого. Вартові, як охоронці, розстрілювали кожного, хто наближався з боків до передніх кулеметів.
Мов косарі-крадіжники, поспішаючи, кладуть колосся чужої ниви, так кулеметники стріляниною косили ряди селян. Білу поверхню вкрили собою снопи, звалені завчасно, в беззаконних жнивах. Кров'ю змокши, протавав сніг, коли стогін останнього болю пройшов крізь безгоміння поля і наповнив той світанок.
Посудомленими пальцями дядьки, вмираючи, брали сніг і дряпали промерзлу землю. Дехто пробував підвестися, щоб вийти з місця погибелі, — того дострілювали, і вже падав назавжди. Без милосердя косили навіть тих, які, не дійшовши близько, спинялися і стояли приголомшені: втекти не було сили, а лягти не здогадалися; не думали, що також їх, далеких від брами, вбиватимуть.
Розстріл проходив перед очима Мирона Даниловича, як в сні — як марення, коли вмить повиднівся один з односельчан: кількома рядами попереду пішов близько до брами. Його поранено, і впустив ціпочок, тонкий ціпочок, яким нікого не можна ні вбити, ні скалічити… Впустив і стоїть, мов прислухається: що таке? Що — коло його серця? — ніяк не зрозуміє. Але відчуває: далі вже не піде, — трохи відвернувся від млина, блідий, як сніг, на якому стояв. Кров збігає з кутика вуст. І більше, мабуть, з відрухів душевних, ніж з розмислу, виразив побажання своє. Підвів порожній мішечок, різними клаптями полатаний, що виразно прозначилися — руді і темні, — підвів однією рукою мішечок і держить, а другою рукою сам на нього показує перед вартою і після того відводить в напрямі села. Хотів сказати: я борошна взяти мушу для тих, що там, у селі, бо мруть, а я не винен, я можу і так згинути… То для них мушу взяти: ось — у цей мішечок, Раптом розлігся черговий постріл і селянин упав; один тільки короткий рвучкий рух відбув ліктем, і кров, як струмок джерельний, линула з рота враз; побагрила сніг і облила мішечок, мовби показуючи відповідь: он що дано тут для тебе і твоїх дітей! — дано в мішечок: неси, коли піднімешся.