Мирон Данилович підійшов до одного вікна і заглянув, притуливши долоню поруч обличчя, щоб затінити відблиск від скла. Всередині — самі неживі: на полу і долі; одна дитина біля підпіччя, а друга, трохи більша, біля порога. Мабуть, хотіла піти, куди очі дивляться, і зосталась тут навіки.
Моторошно стало. Сіялися дрібні сніжинки, мов ткавши півпрозорий саван над чорновіконними гробницями. На цілий небозвід розгорнули його — в тиші, що болючіша від кожної скорбі і ридання.
Мирон Данилович звернув до середини села. Він ніби прокинувся з страшного сну, що сковував його думки. Здається, ближчав і власний відхід звідси. Тільки запитання тривожило: де люди? Живі, знані. Певно, втрачені тепер. Він попрямував до хати пічника — там пустка, як всюди. Збереглися дві величезні тополі, тверді, ніби мідні; поки що ніхто не врубав. Коло них — сховок: тайною доброю оповитий під білими заметами. Хоронить найдорожчу коштовність на світі. Покладено її в чистому грунті: чашу, що була вмістилищем огню і світла небесного; і в ній знов з'являться вони в свій час!.. Тоді зійде чаша з глибини, крізь поверхню морозної смерті, в новий досвіт; відновляться дари Христові: для всіх, що грішні і не мають виправдання, крім молитви.
Прошепотів селянин: «Відпусти, Боже, злочинства мої!» — і пішов проз сусідні хатки.
Бачивши і там руїну, він звернув до середини села: глянути на двори, що вдержалися в напівгосподарному стані. Через одну садибу переходив активіст, член партії, який часто старався в «кампаніях» і порядкував на «революційних празниках», замісто церковних. Звали його: Безрідний, хоч мав родичів. Поряд нього жив другий активіст — не був діяльним, як перший, і підбігав при ньому, ніби місяць при землі.
Безрідний мав дійну корову; тримав її в хлівці, притуленому до причілка хати.
«…Що їм голод? — з ображеністю думає селянин. — Вони з колгоспу теплу страву беруть, віднявши від сирітських ротів, і борошно, і городину всяку».
Видно, як перший активіст, в сизастому френчі і темному картузі, здоровий з вигляду, перебирається городами до сусіда, а той, накинувши жовтавий полушубок на плечі, дожидає коло своїх дверей, вже схудлий чомусь. Простує через сніг до нього Безрідний ходою чоловіка, що зберіг силу і знає про неї. Іде, іде і вже до приятеля близько йому. Але враз падає і не може піднятися. Пробує з останнього зусилля — не встане!.. шарпнувся ще раз і затих: непорушний.
Підбіг до нього сусід і нахилився, взяв за руку; обзивається до нього — марно! Жінка сусідова підійшла і поґляділа в обличчя Безрідному; перехрестилась вона, а її чоловік зняв шапку.
«Від чого? — дивується, стоячи, як укопаний, Мирон Данилович. — І харчі є в чоловіка, і здоров'я, а глянь, помер; мабуть, справді від того, що кругом гинуть: так і сказав Гільчак. Або таємно труту розсипано, скрізь і для всіх».
Смутно роздумуючи, свідок відходить, супроти сніжин в гострому вітерці, що почали вихритись.
На площі біля сільради метушаться здорові і тепло вдягнуті «керівники», — глянув на них селянин і зразу повернув назад; збирав свою думку: «…Це єсть, як кажуть вони, червоний світ з кришкою! — народ хребти склада в землю, вони ж, ситющі, зверху клеять накази: по Леніну стіжок вивершивсь».
Від середини села, де розміщені центри, радянські і партійні, і також квартири осіб, присланих згори, несло спокусливим димком від їстівного, що готувалося в печах. Вітер докидав той димок через брунатні дерева і руді кущі за ворітьми.
Гризота впеклася на серці: «Перебути з місяць або до кінця морозів, і що далі?.. Новий врожай далеко, а то б хоч колосок сирий підживив; доїмо конину, тоді — край».
Швидкі сніжини торкали його плечі, ніби підганяючи. Непомітно збилися рясною густотою, з неї ж завихрили, після чого метнулися в різні сторони і помчали кількома великими течіями. Закуріли враз! — мов хвилею вселенською, в непрозорій білості, закрили небозвід. Близько ж незчисленність їхню, під страшною тінню, несло в пливкій рівновазі, як іскри в сузір'ях, а потім кинуло в один і другий бік і стало творити ряди білих вирів — тисячі тисяч їх, обертаючи на кожному кроці і сиплячи в душу селянинові.