Поспішала вона, перечіпаючись об приламані бур'янці. Ось проминула горбовини біля околиці, близько двір, і хотіла проглянути наперед, чи дитячі руки відчиняли двері, чи ні?
Двері замкнуті, як були. Ключ не рушений з місця під стріхою. Зайшла в хату, ніби в домовину. Переступаючи через поріг, відчувала: вже не буде спокою для душі. Треба вертатись на станцію і знов — до міста, можливо, в дорозі коло якогось вокзалу побачить сина.
Серед хати стояла довго, часом озираючись навкруги: чи не торкнуте щось? — видно було б, що синок заходив, і вийшов, і скоро вернеться. Ні; жодної ознаки.
Мати прилягла відпочинути і зразу ж заснула: сном гірким, як болість. Прокинулась пізно; вийшла до могилок, що взяли її рідню. Земля помітно запала і могилки зробилися нерівні, — треба поправити їх і посадити квіток.
Вона повиривала там бур'яни. Поплакала болючо, але тихо, тільки вимовляла в думці: розділили нас, не дали дожити віку з вами — в нашій родині любій, розділили, і не знаходжу стежки, смерть мені приходить; не судилось бути з вами, мамо, і з тобою, друже любий, — хотіла дітей доглянути, а вони вже не мої: всіх згубила я; прийду до вас, де не буде нашого горя, а тепер вернуся шукати останнє дитя моє; одпустіть мене з миром сьогодні, стану перед вами скоро — я чую…
Погорювавши, пішла до хати — замісити тісто на корж; і спекла: невеликий корж, а білий, як місяць. На столі скатеркою накрила і виглядає з вікна: на вулицю і в пустельний сад, — все ввижається, що от міг би прийти її синок — нагодує його.
Відломила трохи від коржа і з'їла. Другого дня ждала, западаючи в незносимий смуток. Мучилась, як і раніше, від голодності, але душу опанував ще більший біль: ніби лихоманка з тривогою, що руйнує думки. Все навкруги мов зрушилося для уяви, прагнучи напливти на душу, звихрену і повну різкого терпіння, для якого немає назви. Змушена душа стати серед жорстокої примари, що досі схована була в глибині видимості, а тепер, розкрита, забирає, мов присуд — на ватру, в якій горіти, клопочучися безнемірно.
Від тієї гризоти пішла Дарія Олександрівна на пустош назбирати щавельного листя. Вернувшися, зварила юшку і знов відломила кусник коржа: пообідала. Загорнула надламаний корж в скатерку і сховала під синовою подушкою і зверху поклала дрібний лист: щоб Андрій ждав маму, вона скоро вернеться; а тепер іде його шукати.
Не могла вийти за поріг, така скорб охопила їй серце. Чує вона, мов треба тут несвітську межу переступити. Прощалася до кутків, обходячи їх. Знайшла зшиток покійної Оленки, притулила до обличчя, як на похороні, і облила сльозами гіркущими, примовляючи: «Нещасна моя!» — сховала зшиток на грудях і вийшла з хати. Замкнувши двері, поклала ключ на старому місці, під стріхою. Поволі простувала на станцію, надіючися, що, гляди, з'явиться синок ще до того, як їй треба буде сідати в потяг.
Проходить околицею села і згадує: тут завжди біліли хатки в садах, над ними тополі зеленіли, в шнурок або парами, наче стережучи ворота і хвіртку, а листя вершинок — аж коло сонця. Скрізь так чисто було і любо для зору людського. З кожного двору від віконня висвічували барвиста квітнички; мак жарів, соняшники палахкотіли яскравіші, ніж ткання на ризах, дивина здіймалася, зоріючи м'якими квітами. Діти в світлих одежках, мов янголята, ходили — бавилися. Пташки скрізь подавали голос. Все було, як Бог звелів; жили в красному світі, дякуючи за милості.
А ось, дивиться Дарія Олександрівна — лихо!.. Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні клунь, ні комор, — самі порозвалювані хати. Жоден землетрус не міг так знищити побут, як північна сарана, спряжена з золотомлицькою каганівщиною. Серед бур'янів чорніють, свідками страшного нещастя, самотні комини — там, де були огнища родин з їх радощами при безневинному дитячому щебеті.