— Смачно погостювали в братішок? Тепер кота зварити на закуску.
— Котів нема: вже поїли! — відповів хлопець.
— Шкода. Тобі — куди?
— Додому їду, там мати ждуть.
— З харчами ж як?
— Борошно є в хустині, мати виміняли — спекти корж.
— Небагато. Так ви обоє не виживете, їдь зо мною на підробітки, в Білорусь: там люди, як свої, не схожі на отих, як їх...
— Не можу! Мати ждуть.
— Як же два роти кормити? Одній легше; корінцями прохарчується. Тужить і виглядає тебе? Так обоє ж пропадете дома. От біда! Ти б заробив трохи хліба для неї, — хлопцям платять, гілки треба тягати.
— Ні, я до мами поїду.
— Як хочеш. Двоє в хаті: ні одно, ні друге не виживе, коли харчів нема. Скрізь так. Дорогу згубив?
— Згубив; три дні блукаю.
— Так біда і так! Ніж довго блукати, то краще б заробив хоч на хлібину. Казатимеш, що ти мій племінник. Я сам - штукатур, і на цегельні працював; коли ж нема мого найму, в дроворуби годжуся.
Хлопець дуже скучив за мамою, але мрія врадувати її заробленим хлібом, перемогла, — він обернувся в родича дроворубові. Никифор Петрович, або просто дядько Никифор, дав хлопцеві шаткованої капусти з олією і шматок перепічки. Розповів про свою попередню подорож до столиці на півночі.
— От де повно нашого добра, хліба і всякої живності. Все туди забране: масло, сало, цукор, сир, булки, ну - все! Я був проскочив, так не прописали, завертай голоблі назад. Тепер і границю щільно притерли. Ми в Білорусь поїдем: там добрі люди; зберегли правду і по-сусідському помагають. Адрес є, - я прямо б поїхав туди, та бач, тут понадіявся! А відкіля ж ти сам?
— Я з села Кленоточі...
— Підожди: це - як знак який! Чи коло вашої Кленоточі стоїть паровий млин?
— Стоїть млин; за селом.
— І цукроварня недалеко?
— Недалеко; тато брали маляс.
— А віддаля курорт, у лісі?
— Його видно.
— Я чого питаю: з такої Кленоточі двох бачив на цегельгно-му заводі. Чи не ваш - пічник Бережан із жінкою? Мав великі очі, голос низький і трубний; а жінка чорнява, дрібненька, як пшеничина.
— Це наші! Я знаю.
— От сама доля приводить, щоб я тобі переказав про Бережа-нів. Зустрінеш кого з односельчан, хто їх знав, — скажи: нема вже їх. На цегельню найнялись обоє, де і я морочився; робота бісова, а в зуби мідну копійку тицьнуть. Обілляєшся в кошеня-чий піт, коли ж протяг — мов з льодовця, прошиває кості. Там пічничиха простудилась і, хворівши недовго, вмерла; лікарі сказали: скорбтечний туберкульоз. Чоловік затужив за нею тяжко! — схуднув і став тонкий, як дротина. Самі очі свічками глядять. Раз, коли цеглу виносив, зірвався з дощаної стежки, впав, і смерть настала в одну мить. Не мучився. Золоті душі були обоє. Вона все горювала, що люди гинуть. А він напитував земляків: щось їм хотів сказати; так і вмер. Добре, що я тобі передаю, а ти — ще комусь.
Почув про загибель пічників і посмуткував хлопець. Аж знітився! Коло того чоловіка з великими очима, що світили бла-китністю, мов небесною, і коло доброї дружини його так радував спокій: ніби з весни, в новому сяйві, якого ще ніде тут немає. Збережеться воно на поляні з старими тополями, що стоять за сутінковою далечиною. Хлопець мовчав цілий день.
*
Ось прибули до дрібної станції, оточеної лісками. Сотні заробітчан висипали на погорблену дорогу, що прорізалася крізь ясно-рудаві глинища, приодягнені в свіжий мох. Лісові нетрі глибшали — здавалось, немає їм кінця; аж до хмар підкинуто їх згромаджені верхів’я. І враз відкрився простір.
— Скільки звалено! — скрикнув хлопець,
— А немало: мабуть, верстов з вісім, чи що, завдовжки.
Всіх, хто прийшов, узято на працю: чоловіків, жінок, підлітків; призначено місця в бараках, і зразу ж — до діла! Дужчих поставлено спилювати дерева, а слабіших — обрубувати і тягти гілля. Дано в поміч хлопчаків: поратися з силою дрібного галуззя. Робити цілий день, від досвіту до смерку.
Високі дерева! Хто глянув на вершини, мусив картуз придержувати. Ворушаться люди скрізь, як мурашки; їх так багато, що від спільного зусилля віковічні дерева лягають одні за одними, вишумлюючи, ніби буря валить. Гілки тріщать, подібно до стрілянини з полкових рушниць. Чиргають пилки. Відлунюється стукіт сокир в супроводі шелесту відтягуваних решток. Швидко пропадає ліс під руками натовпів. Андрій з хлопцями тягає галуззя; всі, виснажені і голодні, рухаються спроквола, мов дрімаючи. Увечері безліч вертає в бараки до своїх нар, тапчанів і койок. Дядько скаржиться, що тут теж верховодить МОСКВИН, тому платня — марний карбованець, а робота ж клята! Коли б не суп на обід, то пропадай, і годі.