Поряд смітярки валялася бляшаниця, як збан, стара і дірява. Хлопець позабивав просвітлини чопиками з гілочок і ганчір’я; заліпив смолою, набираючи від шпал, складених на відгоні. Дроту багато навкруги, іржавого і поскручуваного, — з нього приробив дужку до цебра. Озброївся подобизною щупа, кілочками, ломакою.
Ховрашиних нірок на полі багато: обсипаних і зарослих. Коли натрапив на свіжий вхід, то, готуючись до наступу, позавалював сусідні печерки, щоб нікуди було вижитому ховрахові вбігти. Заливав нору — звірика ж немає... «Він — як качка, чи що?» — досадує хлопець; пробує мацати дротиною: даремно, бо нора надто крива. Коли відпочивав, щось метнулося і вскочило в одну з незабитих нірок, геть далі. Зразу ж мисливець загородив її двома кілочками, а всі входи навкруги позасипав.
Знов виливає відра води, одно по одному, від ховраха ж — ні знаку! Хлопець думає: «Може, втопився?» Скоро наторкнув дротиною і її закрючкою, підтягає звірика нагору. Той піддається: вилазить; от-от — вискочить і побіжить. Тоді вхопивши ломаку, хлопець пригинається до землі, стрибнути готовий.
Влучено звірика, коли вибігав з нори, влучено з недостатньою силою, тому, приглушений на мить, знов підплигнув і побіг шукати вільного сховища. Мисливець — за ним. Б’є і ніяк не поцілить! Раптом так невдало крутнувся, що пропустив один удар, а наступним, прискореним і зробленим наосліп, попав звірика по спині — хряснуло в ній... і тоді ховрак поволі поліз, припадаючи до ґрунту. Самому мисливцеві судома настала в нервах від прикрого почуття. Зопалу, як також з остраху зостатися голодним, він добив тваринку, що декілька разів сіпнулася, конаючи, і околіла.
Захеканий стояв хлопець і вражений болісно, і збурений, з огидою до самого себе, що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю дихнула на нього такою ненавистю, що якби її почуття обернулося в діючу силу, він був би на місці вбитий, мов блискавкою. Він притих і порається коло здобичі: дикий голод, розбуджений від клопітливого дня, приспішує рухи і ніби закриває очі млистою смугою, крізь яку вже не видно нічого страшного і огидного. Розрізано ховрахові живіт і викинуто тельбухи; голову теж — геть! Зідрано шкіру і, разом з відпадами, впущено в нору і засипано.
На вибалках руділи сухі бур’янці - ними хлопець розвів огонь: смалить обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротині, в димку принадливому, з теплою пригірклістю.
Поклавши смаженину на часописний папір, здобутий з торбинки, відрізає кусень і жує швидко, навіть хрумкає, ніби то — огірок. От вже думає: «Досить!» — спиняє свою хижість, і знов жує.
Але відчуває дивну ніяковість; підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть. Непорушна. Ніби стовпик. Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь — і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдувався в думці, мовляв, тепер «кожен — собі». Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся... Де стояла жінка, там і застигла — не зрушилася з місця. І не гукає; не просить. Лише дивиться, як снохода.
Вернувся хлопець до пригаслої ватри; відділивши частину ховраха і поклавши на папір, простягнув жінці:
— Тітко, візьміть!
Вона трохи ворухнулась і знов застигла.
«...Боїться мене, бо маю ніж, — вирішив хлопець, — така перелякана». Поклав ховрашатину коло багаття і попростував до станції; коли ж оглянувся знов — жінка сиділа, схилившись коло голубуватого слабіючого диму, і їла.
З допомогою креслення, що склав після всіх розпитів дядько Никифор, легко було знайти свою станцію. Околиці ж видалися чужими. Бур’яни вподовж дороги — як нетрі; і її саму вкривають, височіючи над коліями. Обстали село і двори затопили. Стежок немає до хат, що, стемнівши, хиляться в зарості. Скрізь пустка!
Андрій узяв ключ під стріхою і відімкнув двері — холодною вогкістю потягнуло в обличчя. Оглянувся по хаті; прочитав лист від мами: «Андрійку, як прийдеш і мене не буде, не тікай нікуди, а жди...» Так жаль маму! — ніякими словами не міг би висловити.
Знайшов корж, надломаний і торкнутий плямками цвілі по нерівній поверхні. Шматок з’їв, а решту, разом з половиною хлібини, в торбинці поклав під мамину подушку. Він тільки і мріяв принести за-роблений хліб. Карбованці сховав до підпіччя, серед ганчірок: в селі вони були простими папірцями голодного. Пішов по садибі. Могилки почали заростати після недавнього полоття.