В сарайчику все припало пилом, де не затекло від дощу. Вулиця — як річечка бур’яну: пливла, стрічаючися з подібними їй, поки дохлюпнула до площі, недалеко від якої, під рештками тину, сиділа жінка з дитиною на руках. Зривала зелену кропиву і їла: пожувавши, давала дитині.
Рідко сновигали люди, схожі на нецьогосвітні тіні. Підходили до сільради подивитися, а там приклеєно газету, звідки літерами чорніє: «...стало веселіше», і з фотографії надимається товстовусий вид посередині; зиркають по боках дрібніші панки з орденами.
Також — оголошення, що під страхом найвищої кари треба хоронити померлих.
Хлопець, прочитавши, сів біля стіни, трохи осторонь, можливо, хто-небудь знайомий з’явиться. З дверей виступив об-теклий височинець і ладнається курити. А два старші вимандрували крізь бур’яни — читати наказ: обмірковують його.
— Звісно, покійників треба ховати! Бо як же так? Чума вчепиться, тоді пропали послідні.
— Що треба, то треба, а хто ж ховати буде? Ніхто руки з лопатою не зведе. Гірко сказати, скільки лягло.
— Скільки набереться?
— Ну, та скільки: кажуть, із наших тисячі семисот по цілому селу, вже є вісімсот тридцять, про яких знають, що готові на місці — по списку. Половина живих розбрелась. На стороні попадали. Хто ж зостався, той дохлий, самого під руки води, і мруть щодня. З половини, що тут була, вже теж половина переставилась. Хлопче, ти чий?
— Катранників...
— Чого ждеш?
— Дома нікого нема — я один. Там страшно.
— Біда тобі, хлопче! Держись, може, виживеш. Ми всі, як кажуть, поганяєм до ями.
Озвався тоді одутлий, тяжко хмурячись і прихриплюючи:
— Таке й скажете! В нас тимчасові труднощі будівництва, а вам все — як ніч, все — до ями.
Один старший мружився, слухаючи, і відповів з посиленою байдужністю:
— Гляди, Грицьку, може, знов доведеться живе курча їсти!
Задишкуватий, що напоготові тримав цигарку, обурено
скинувся всім виглядом, але не сказав нічого. Помовчав; потім махнув рукою, з виразом крайньої досади, і пішов.
— Чого ви йому про курча? — цікавиться співбесідник.
— Хіба не знаєте: це ж той Грицько, що його замкнули в тюрму, бо він, сіючи, насіння в картузі сховав. Одсидів своє, і випускають, — бачте, таки ж комуніст, їм свій. От він із району вертається додому і втомився дуже. Зійшов з дороги, присів під хатою, так, як цей хлопець: сидить і відпочиває; очі заплющив. А недалеко куриця греблася в смітті, знаходила зерно курчатам. Грицько був виморений і голодний, уже і розпух. Почув, що куриця землю дряпає, і очі розкрив: бачить курча близько... він аж очима загорівсь, простяг руку, вхопив курча і — в рот його! Хоч воно ще живе і пручається, він його жує разом з пір’ям. Квочка зчинила крик, кидається на Грицька, дряпає, крилом б’є, хоче врятувати курча. А він уже доїдає. Почула хазяйка курячий крик і вибігла, бачить: Грицько доїдає курча, а квочка кидається і дряпає йому руки. Почала хазяйка лаяти його на всі заставки. Люди на дорозі спинились. Грицько тоді піднявся і мовчки пішов, а вона їм каже: Грицько живе курча з’їв. Похитали люди головами і пішли далі.
— Так це той Грицько?
— Він; як вернувся, його жінка мала трохи буряків і відгодувала. Тепер потовстішав.
- Дивно: живе курча з’їв, а ще нам вичитує. Я в селі довгенько не був; чув, що судили якогось Грицька з картузом насіння. А де ж Лук’ян, що все — «за»?
- Нема Лук’яна.
- Де дівся?
- Та де ж, - хто не спита про Лук’яна, то кажуть: він під селом і досі голосує «за». Замерз, бідолаха, сніжком притрусило, тільки рука зверху піднята була. Люди йшли і, побачивши, сказали: «Лук’ян голосує «за».
- Дивні знаки! — зітхнув співбесідник. - Хлопче, а ти шастай по колгоспній яровині, тебе ніхто не спіймає; там наїдки будуть. А то пропав.
Андрій підвівся і, коли відходив додому, заглянув крізь вікно: в сільраді, біля стола стовбичив гурт, покурюючи і нудячись.
Всюди на селі — пустош і розвалля серед злих бур’янів, звідки навіть кішка ніде не нявкне і не вигляне грядкова цвітинка, вирощена дбайливою рукою. Чорно, чорно, як після переходу пекла. Тишина смерті.
Тільки від дитячого будинку чути стишені голоси. Ідучи мимо, Андрій побачив з десяток дітей, як вони після мисочки обідньої юшки, ступають до ліжок, ніби зовсім стародревні, хоч і дрібні скелетики. І така дідівська поважність в обличчях, запалих цілком і вкритих зморшками, крізь які жодна усмішечка не засвітиться. Лобики важко нависають над погаслими очима і стемнілими лицями. Мов на могильних черепах, виступають зуби, обтягнуті довкола самою шкірою.