Люди всі повернулись до нього і глянули так по-хмуро, що він відметнувся від них, погано лаючись.
Той, хто клав хліб, знов глянув на покійницю і питає:
— Що в неї в руці?
Він і лікар, нахилившися, з трудом розняли пальці мертвої і взяли зошит. Лікар розправив його і читає вголос: «Зошит учениці... Олени Катранник».
Помовчавши, він додав:
— Найдорожча річ була в матері від покійної доні, мабуть, остання, вся оплакана: з нею і смерть...
Він опустив очі; відвернувшись, пішов, ніби присліплий. Саме тоді вдарив дзвінок, і всі поспішили до вагонів.
28
Вертаючися через бур’янисті садиби, хлопець почав збирати старі кісточки з ягід. На аркуші бляхи, покладеному зверх двох цеглин, рівно прогорнув їх, а внизу розвів огонь. Смажені кісточки зробилися крихкі і смачні зернятами. їв їх, як лузають насіння - одну по одній. Частину зоставив на другий раз, бо зробився скупий собі самому і також передбачливий, мов старичок або вивірка. Але скибку він опожив! - спожив, бачачи, що хліб висох і зачав черствіти. Скоро пропаде, — то краще вже підкріплятись, поки можна.
Помітив: коло низького пенька, від спиляних воріт, неза-клеєний лист біліє на бур’яні. Село і вулиця, район і округ названі вірно, але прізвище інше, Кантарик. «Як вони не бачать? — дивується хлопець. - Це ж не нам, а старим коло перехрестя; я однесу.»
Довга вулиця - ніби в сні. Біля того двору, де жив шкільний товариш Дмитрик, що помер від сухот, збереглася частина огорожі. Там став бородатий чоловік з торбою і пробує хвіртку відчинити, але не може: руки не слухаються... «Це Петрун, батько покійного Дмитрика», - впізнав хлопець. Помагаючи, він відкрив крючок на хвіртці. А бородань не входить; не може ніяк.
Подумав тоді хлопець: «Такий наш тато був слабий; ми б до хати ввели, якби раніш побачили».
Він вчепився Петрунові в рукав і підсобляє рушати до дверей і через сіни, і аж до ліжка довів, де той ліг, мов тяжко хворий. Увійшла його жінка, маючи зілля на руках, і загомоніла з порога:
— От і прийшов! От і добре, а я вже сон стратила: все жду -прислухаюся.
- Прийшов, та бачиш, який: не ввійду в хату, — хлопець тягнув.
— Аби дома був, і поправишся.
- Мені б трохи хліба. Ось, візьми гроші, всі, що зосталися, піди, де-небудь купи: хоч трохи. Бо пропадаю.
Взяла вона гроші і, виходячи, попросила Андрія:
— Побудь тут, - я скоро вернуся!
Пішла і довго не було її. Чоловік дрімав. Коли ж вернулась вона, то тримала пляшку, в хустині загорнуту.
— Що це? - відкривши очі, спитав Петрун.
— Не бачиш хіба: горілка.
— Як горілка? Навіщо мені?
— Випий, так радять. Більше нічогісінько в продажі нема! Тільки горілка.
— Мені хліба, бо гину, а ти горілку принесла, — навіщо?
Жінка мовчить.
— Навіщо ж гроші перевела, останні?! — гірко докоряє Петрун. - Голодному випити її, зразу смерть, як від отрути.
— Так нічого ж нема ніде в цілому селі, — відказує жінка, — хто вертається, всі беруть горілку, кажуть: помагає, бо хлібна. А при дорозі, біля сільради, двоє мертвих лежало, мати і дитина. Мабуть, вони здалеку. Кропива пожована в роті, в неї і в дитини, від того потруїлися. Зразу видно: такі доходящі, що їм би ні хліб, ні молоко вже не згодилось. А горілка ж не з кропиви, — вона з чистого хліба!
— Всі мруть і мені пора, — промовив Петрун.
— Підождіть, я принесу скибку! — сказав хлопець.
Він вернувся додому і, розв’язавши торбинку знов, почав ножем розміряти на скорині: скільки кому. Спершу поділив на три рівні частини; потім передумав, бо матері належить пайка найбільша, а сам з’їв недавно шматок і має останок коржа, через те зоставить собі окраєць. Врізавши хліба, знов загортає в папір і виносить під пахвою.
Коли прийшов до сусідів, господиня обмивала моркву, а Петрун їв; їв жадібно, хрумкав і затинався. Побачивши хліб, так і простягся десятьма пальцями по нього. Взяв і все примовляє:
— Оце спасибі, хлопче, спасибі, ти пожалів мене! Я чую: з’їм хліба, хоч скибку, і видужаю. Горілка і морква не поможе. Хліб -це мені лікарство. Ну, спасибі, - колись і я тобі поможу!
Справді, він споживав хліб, як цілющу живність, тримаючи обома долонями так, що ні крихта не просипалась додолу; скінчивши, сказав:
— Слава Богу, я з’їв хліба!
Став тихий, зразу ліг і зразу запався в нерушимий сон.
Коли хлопець виходив з хати, господиня дала декілька морк-винок. Тільки він за поріг виступив — згриз їх, як заєць: такі смачні! Навпростець прокрадаючись, поніс лист до Кантари-ків. Крізь двері, трішки прочинені, видно немічних старих, що сидять біля стола.