- А вам хто піч робив?
- Піч - мені?
Хлопець мовчки показав на піч у хаті.
- Я сам! - запевняє пічник.
- Ні, ви дурите...
- Таки правда: я сам! А чого питаєш?
- Погана піч; якби ви ставили, була б гарна, як наша.
Регочеться пічник. Аж сльози витирає.
- Е, хлопче, - каже він, зрештою вдержавшись, - про це і приказку складено. Ходім, щось покажу!
Скоро старий і малий сиділи в сарайчику, розбираючи взірець печі з її секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострі і плесковаті, - серед цегли, кахлів, юшок, заслонок, колосників, всякого залізного і дощаного майна, потрібного майстрові.
Спитав про люту загадку кожної печі: «Чому вночі сажа горить?» - і, почувши причину, переминув цікавістю до садиби. Там - обтрушена шовковиця з гілками, простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.
Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.
Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник рівні насипи, вкриті зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої цегли - мабуть, господар збирався рисунок відновити.
Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і яс-минами.
Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов’язаного з майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються тут, мов трохи звикшись - до іншої справжньості, якої ще зовсім не знати.
Прийшли жінки в двір: пічничиха, а з нею Федора і Катря.
- Мати звеліла бігти додому! - сказала Федора.
Коли хлопець відходив, йому в уяві проблискували видива: як десь тут сховають коштовність. Але відразу треба відсторонитися від того, бо мати заборонила страшно.
Притьма, мов при допиті, стрічається чоловік, дзьобаний і їдкий з лиця, як сірка, серед якої очі горять темною охрою! -палить ними хлопця і находить на нього, чогось прив’язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.
Батько почув про покльованого і здогадався:
- Приспосібник, як хорт; крикнуть: «Кусі»! - він кинеться до горла.
Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір - під горючими очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.
Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців - тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип’яч.
Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця; прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно, як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі — нема гілок.
Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на попелищі - харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.
Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в кожного.
Відро тягнуло руки, а Мар’яна, звикнувши до ваготи його при колодязях і криницях, муравлиним терпцем перемагала кволість і втому, як і острах серед темряви.
Напомацки працювала біля двох купок: висипаної землі, куди відхиляла відро, підтягнувши з ями, і — нарізаного на пустоті верхогрунту з травою, до якого чоловік приставив цебро з цементом і прислонив драбинку.
Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з глибини тягла в відрі; робота - без брязкоту.
Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.
То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне.
Бережан, копаючи на дні при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки - ніби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.