Діти побули в хаті, жуючи рештки від макухи, потім з батьком вибралися на роздобичу; дома сама бабуся.
Довго рилися на городі, чи нема корінцюватих решток їстівного.
Околицею, через глухі садиби, яких чимало після висилок, діти майнули до польових видолинків з грядками і звідти вернулися в двір.
Зібрали з десяток картоплин, декілька бурячків, соняшни-чат з висохлим насінням і капустяних качанів...
«Бідолашні, бавляться і не знають, яке нещастя буде!» — сумував, дивлячись на дитячі розколини, Мирон Данилович.
Для нього вже світ змінився; то був спервовіку чіткий і несхитний підвалинами, безконечними в світлоті, на яких розгорталося все неосяжне, все красне багатство видимого - з явищами, відбуваними в твердому законі. А тепер зрушився весь, ніби підстави його вже розсипано і тому став виручий, темний, сторожкий — враз відрухнеться глибиною і далекістю на кожний помах твоєї руки чи навіть на короткий позирк. Світлота розвалена; взявся чорністю обшир і збір подій в ньому; наситився ворожістю протии душі. Звів незнані досі вихори - страшенно великі і сліпі — і обертати їх почав: швидкістю, дужчою і злішою щодня, такою, що для душі немає місця. Мусить сама переконатися, як приречена вийти з нього в неіснування, жахливо терплячи в голодних муках, невідомо від чого.
Гіркуща осінь! - а ось надходить моторошна зима; як перебути?
Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався піти за село — до млина: часом люди дістають кілограм борошна; якби попоїсти хліба, справжнього! - можна віджити.
Незвичну слабість відчував, аж недужий, від якої тремтів нервами грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темніє. Ноги неслухняні; хоч і худющі, а обважнілі.
Змінився зір! — все навколо зготувалося текти перед його поглядом, утративши і рівновагу попередньої видності, і сталість. Вигляди речей зробилися для сприйняття ніби стривоженими і позбавленими доброї значущості. Все почало нервувати Мирона Даниловича: його, завжди спокійного серцем, як вода в ставку... Ось зачепився рукавом за колючки шипшини і так стривожився, що хотів рвонути вмить — подер би одежу. З якоюсь, ніби дитячою, образливістю болючою вражалася душа від дрібниці, хоч одночасно, при пекучій діткливості і згостре-ності, наставало зглушення в істоті, через що речі, незвичайно важливі колись, погасли значенням для думки, мов зовсім порожні. Над всім - пережиття кривди, без уявимих мір: вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, від якої біль, понад можливість терпіти, збирає при собі горючий неспокій.
Здається, ранить кожний доторк; а поряд болісної досади обпала серце скутість: її незримими ланцюгами прип’ято почуття. Тому перешкоджено думці вихід з круга біди, як з незбагненного полону, що забрав собі в жертву — повний гіркоти і подібний до пошесті. Щохвилини ж тиха сила з істоти противиться бран-ству, помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиренність...
«Що буде, те й буде!» — поклав собі Мирон Данилович, прямуючи до млина: помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, і тому дорога стала дальшою, ніж колись.
Спершу не впізнав будівлі — якась кріпость височіла над віткою залізниці та бур’янами. Навкруги никали люди, мов мухи — дрібні і сірі проти неї, обшитої свіжою сосниною.
Мирон Данилович мусив присісти на горбику, бо підбився, — треба дух перевести, біля потеряних, як він сам.
Сів і дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано млин довкруги: нащо загорожа страшна?
Прихідці збиралися, і один з них, підліток — боса голова і, як паперик, білява, — спитав рідкобородого селянина поблизу, що з нього звисав столітній сіряк:
— Дядьку, чого млин затулено?
— Од таких, як ти! Скільки аршинів буде, як ти скажеш?
— П’ять буде, або шість...
— Бачиш, не вгадав! — дев’ять аршин заввишки. Бо дехто так робить, от якби твій батько був: бачить, що діти голодні, то взяв рукавець од материної сорочки, наточив борошенця повен і викида через паркан - у бур’яни. А ти б, скажім, з братиками та сестричками підібрав. По отаких перекидах всю дітвору попухлу, де в бур’янах кругом бродила, виловлено, а млин обстукано - дивись, якими государственними дошками!
Мовчить хлопець, глядячи на кріпосний паркан і на вагони, що все йдуть і йдуть, легкі — в браму млина, а важкі — звідти.
— Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого: прямісінько в Москву і там далі, далі, чортовому синові! — сказав дядько.
Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи міліцію попід парканом, купка його однолітків почала підбиратися до воріт. Дехто з старших і собі рухався туди простішим напрямком; люди, ніби осліпши від болю, втратили твердий крок.