Голодні, старші і молодші, хотіли при в’їзних вагонах і собі вкинутися в двір млина. Близько були до входу всередину, але звідти вискочили міліціонери: бистрі, ніби з цепів спущені.
Лозинами і ломаками розганяють — б’ють по чім попало. Декотрі з селян попадали, скалічені або неживі: тих за руки і ноги відтягнено від воріт і кинуто на бур’ян.
Мирон Данилович стоїть, мов черевики прив’язані жовтою травою, коли страх аж звіває. Гурти селян в розпачливій застиглості: худих, як обгорілі стовпці, в лахмітинах, замість одежі, приковані поглядом до брами. Там їхній хліб, що здобули в кривавиці чола, там борошно! - можна спекти буханчик і віджити, і врятуватись... бо хилить біда до землі, в чорноту, і нема надії на підмогу і рятунок.
Зовсім безсилі і недужі лягають на землю — не рухаються; дехто помер: так близько до брами!
Стугоніли потяги звідти, один за одним, як великанські гусениці, що обпилися крові з-поміж ребер мертвяків; від Москви лізли сухі, а відповзають - земля гнеться.
Міліціонери сизіють: незрушно, мов степові боввани древні, січені з каміння; вицвіли мундирами і дивляться вивітреними зорами поверх лежачих.
Торохтить підвода; вози збирають мертвих і відвозять у степ, спиняються недалеко від млина: там, в ямі, неглибоко прикидають землею. Скоро вертаються назад, по мертвих.
Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зірвуться кружити, як вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то об-кинуться широчезною дугою над степом, млином і людьми. Але вагони, коли викочуються, то заглушують їх каркіт своїм червоним стугоном, і брязкотом, і стукотом, все йдучи від млина, ніби харчівні — кудись на північ.
Мирон Данилович стежить червону низку, що почина йому очі тьмити і кружити голову.
Очунявши, підвівся він і походив поодаль від брами — роз-рухати суглоби і притерплі м’язи. Потоптався серед півтрупів і побрів додому, схиливши голову. Молодші і хуткіші теж вертали від неприступних воріт і випереджували його; один повторював:
— Тепер тільки на Вороніжчину! Там є хліб; сусід казав: за верхнюю сорочку виміняв борошно. Одежа вся йде.
Ті слова не були для Мирона Даниловича значущі. Але, що далі відходили бесідники, їхня розмова відживала все дужче в пам’яті. Збуджувала надію, хоч кволу — добути хліб...
«А гляди, вдасться? Треба їхати, от — на Вороніжчину! Раз мають хліб, виміняю».
З такою думкою вернувся. І знову ліг на лаві: заморений! Руки безвільні, мов чужі, на грудях. Лежав і оповідав про млин -тихо, ніби виписаний з лікарні; коли згадав про Вороніжчину, жінка погодилася: треба їхати.
— Є в нас трохи полотна тонкого на білизну; можна дещо з верхньої одежі повезти.
— Знаходь! — просить він. — Це візьмуть.
— Удвох поїдем.
Мирон Данилович відхитав заперечливо головою.
- Ні? — допитувалася дружина.
- Чого вдвох? — небагато ж речей: на одну руку перекину. А гроші за квиток чималі.
Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж до повноти в грудях і розгону крові в скронях. Піднявся, трохи вкріп-лений, пожував дріб’язку з макухи - все-таки поживність, хоч і недобре після неї, скільки не запивай юшкою. Треба соковитого рослиння: перебити смак.
Взяв міпток і пішов з хати. В повітрі щось наче спинилось і застигло з сонною непорушністю, супроти подихів свіжих, навіть пронизливих. Хмари сірі і низькі. Мабуть, скоро сніг завіє.
За село вибрався Мирон Данилович, - до струмка, що біжить через Зміїв яр і впадає в річечку. Там, при його більшій воді, греблю загачено і поставлено місток, попід яким збігає до-пливний надмір: вниз, в калабаню, по краях окриту ряскою.
Здобичник закотив холоші і скрізь почав рити, вживаючи берестовий сучок, як за часів найдревніших; все - при берегах калабані і ставка, річечки і потоку, ступаючи вгору, проти течії, до самої тіснини в байраці. Виривав коріння з твані, визбирував поживні низки і — в мішок; також і листя очухрував, де м’якше: все — в мішок. Приніс додому і сказав:
- Це на обід! Низки можна сирими їсти.
Жували нехотя і відходили. Зваривши корінці і листя в великому горщику, налили в спільну череп’яну миску, посолили і сьорбають. Гаряча юшка трохи підкріплює, хоч так болісно нудить.
Діти мовчать. Аж дивно. То було, в звичайний час, заведуть голосну музику: «їсти хочемо!» - тепер принишкли і німо мучаться; все розуміють. Звідки в них терпець? - як в старих.
Дружина і мама перерили злидення; вибрали: два рушники, полотно, одну сорочку і скатерть — міняти на хліб. Поклав речі в торбу господар, а цю торбу — в другу більшу. Почав прощатися з рідними. Коли відходив від порога, стривожився дуже — вслід йому тихо плакали.