На щастя, крупи, пшона, лузги не віднімали того дня. Борошно грабували підряд. Мирону Даниловичу і брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв суховидий, але широкора-менний чоловік у рудому, ніби ржавому, пальті: мав три пуди борошна - все загарбали «круки». Мовчав остовпілий, бідолаха, ніяк не міг до тями прийти; зрештою вимовив: «Останнє! Тепер — всім кінець!..»
Жінки, ограбовані, як той чоловік, горювали голосно.
Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи «круків» і два в штатському - теж гайворони, хоч в іншому пір’ї, з парткомів, «шишки» звідти. Вираз презирливої нудьги відтягав їм нижні губи, коли перекурювали папіроси, відвертаючи обличчя набік: ніби їм навіки байдужно, однак з найхи-жішою гостротою темних зіниць стежили грабунок — чи відбувається «чисто», себто без пропусків.
Лементи жіночі проходили мимо: незначущо для них, ніби сніг, що знов зірвався з жалібним вітровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз стіни станції, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерів і дітей.
- Знаєте, чия воля виконується через отих? — показав дідок на розпорядників.
- Чия? Партійний цар - їх воля.
— А через нього чия?
- Світової корчми. Повно золота і чортів.
- А далі?
Мирон Данилович мовчить, і дідок, спочутливо глянувши на нього, підказує відповідь:
— Звіра!
— Звіра?.. Якого звіра?
- Того, що в злій збиранині твориться. Але напроти нього, з багатьох теж, церква згуртована, як великий голуб. Вороги ж її складаються в подобництві звіра: він з дна морського виходить, це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він з багна в образі компартії, -- зразу кинувся на сім’ї людські; розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів — огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі... Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить.
— Це ж ми бачимо!
— Бачимо це, а не видно нам, що князь і пан цього сидить близько на престолищі... Він не в пеклі: там горяч і туди вкинуть його в судний день. Тепер же ширяє під небесами — в воз-дусі, так названо простір між небесами і земним світом, інший простір, ніж повітряний і зірковий. Там нічого нема. Страшне море грозиться з марюками: стрічає кожну душу — зараз по смерті людини. Тільки вкріплені серцем до Церкви врятуються з прірви: однаково, чи православні, чи з других приходів. Тут, між нами. Церкві дано силу — зібрати всіх добрих, в останні часи спасіння. Держіться твердо, бо сказано: хто вірний до смерті, одержить вінець життя. В годину скорбі смертної відновіть правду перед очима! Ну, пора: потяг біжить.
Мирон Данилович був забраний всією думкою в пояснення дідкові, рішучі і гострі, що аж обпікали голосом і вражали баченою височінню. Он воно! — мов двері розчинились перед зором. І вжахнула вселенська безодня, перед якою душа втішиться думкою тихою і висвобідною — про порятунок, дужчий за смерть.
Прибув потяг; почалась веремія коло приступців.
11
уртовина не вгавала цілий день і цілу ніч, замітаючи ^ навкруги: все — біле і обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю з морозним пилом, що закрив землю з поживними корінцями.
В хаті німо і всім така зимність, як в могилі: не від самого нетоплення, коли стіни вихолодніли, але також від занепалості, з голоду.
Дров мало: зосталось трохи дощок і трохи хмизу в підпіччі, треба берегти, щоб юшку зварити, бо діти зовсім охлянуть без теплого.
Кожне терпить про себе і конає мовчки. Бабуся занедужала: лежить на холодній печі, не може руки підвести.
Діти, забувши про свою біду, припадають до її плеча; беруть її зморщені стемнілі руки в свої долоні і до обличчя собі тулять. Бояться говорити голосно, щоб не хвилювати її.
Дарія Олександрівна вкинула в горщик жміньку пшона: від рештки, якої вистарчало — хоч трохи зварити і посьорбати з миски двічі на день.
В сараї знайшла купку поколотих тонких пеньків і стару солому, а зовні, під стіною, відтрусила з снігу соняшничиння. Витягла розхитані кілки з решток тину; порубані, підуть в піч.
Через день, це було вранці, Дарія Олександрівна згадала: близько самого прислону над струмком, зосталися невикопані бурячки. Як вона про них забула? - можна зварити борщ і недужій поможеться.