загляданні в піч.
Вирішиться, чи житимуть, харчовані з лузги. Чи — гинути.
— Чого ж? Смак від хлібного, - сказав господар.
— їсти можна! — додала дружина і питає дітей: — Як вам? Микола розкуштовує. А менші їдять швидко і без болісного
кривлення, як було від макухи. Однак доня поскаржилась:
— Гірке, гірке!
Старші згодні, що - гірке; спершу ж боялись віднадити.
— Гірчить, як полин, хоч хлібний дух! — ствердив тато.
— Полин, не полин, а їсти можна; звикнемо, - поправила мати, говорячи до малих. - Добре, що дістали.
Микола, надкусивши, пожував повільно і тихо поклав кусник. Знов ліг.
Менші враз перестали їсти.
— Що ж робити? — турбується Мирон Данилович. — Якби маляс...
- Добре: пряники будугь! — схвалює жінка. - Спочинь сьогодні, а вранці підеш. Зараз пшоно зварю.
Кашу, що вкипіла як слід, їли, ніби на празник. Микола пожвавішав і вибрав ложкою до лусточки.
Рано господар вирушив на цукроварню, взявши ціпок і відро з накривкою.
Скрізь навіяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур і бережучи сили. Почина сніжком трусити, але дорога відома, як своя долоня. І стовпи значать. Сніжок раптово стих — вийшло сонце: обсипало степ, що став сліпити страшенною білістю і запалювався іскрами, через які пролягли, синіючи, тіні від стовпів. А знов хмари низько зайшли; тоді посіріло в степу. Стемнів сніг і тіні розтанули. Подорожньому здавалося: без кінця йшов.
Он, за білими деревами, огнисті прямокутники вікон; селяни тягнуться до димного дворища.
*
Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези відро: спершу зрівноважено його, потім наповнено темною і тягучо-густою рідиною, подібною до меду, тільки ж запах нудкий.
Відро накрив покупець щільно, ні крапля не проціджується; зверху ганчіркою обмотав і, вмістивши в мішок, закинув собі на плечі.
Вже і заводський двір з ковтунами димовими і пасмами пари, мазутною чорнотою серед снігу і рудизною цегли, стукотом підвід і висвистом паровичка, частим дзенькотом допоміжних цехів і потужним стугоном центрифуг, що доходив від головного корпусу, — видався веселіший, ніж попереду.
І степом ішлося жвавіш, хоч вага ломила рамена і гнула на сніжну дорогу. Став відпочивати. Радів: будуть мастити малясом печиво і збивати прогірклість - від сирості взялася, чи що? -або готувати малясники з лузгою. Можна прожити деякий час.
Вечір згасав з тривожною червоністю по обрію в сизому присмерку, коли Мирон Данилович вернувся до села. Біля крайніх хаток при дорозі стояло двоє, сторожко і знедобра позиркуючи і розгоряючись очима по-вовчому: на перехожого, що ніс мішок. Обидва - хирніші, ніж Мирон Данилович, який тримав добрячий костур і йшов прямо. Посторонились, мов тіні: пропустили.
«...будь я дрібніший, пропав би! Задушать отакі», — Мирон Данилович приспішив крок.
Прийшов потемну додому і звеселив сім’ю.
— Одне гіркувате, друге цукрувате, може, разом добрі будуть, — сказала дружина, наливаючи в миску маляс.
Оленка торкнула патьок на березі миски і облизує пальчик.
— Пожди! — вмовляє мама. — Зараз пряники спечуться.
— Вже й пряники, - всміхнувся господар.
Оленка помислила і, показуючи на медвисту теч, промовила:
— Як лікарство...
Лузга злипається в грудочки, тверднучи, а нудкість не вивітрюється, як і гіркота. Всі голодні, їли всі, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.
Найменший відкушував пожадливо, поки втишив гостру голодність. Потім ощадно споживає, з забарністю, потребуючи довгочасності самого їдження — від мимовільної спонуки: як звірик.
Найстарший з’їв трішки і пішов по кухоль. У шлунку сталося щось: мов невагомі речовини заповнили місця під ребрами, або сам змінився, і тепер закрито глибочину його для їжі, тому — пекота. Можна подужувати її, хоч болюче віддається на серці.
Дико зголоднівши, Оленка жувала печиво: терпіла нудний смак, поки живність переважала відразу; аж ось — неможливо далі! Кінчили вечерю.
Другого дня, коли прокинулися, вже розвидніло надворі. Світло біліє крізь шибки, заліплені снігом. А в хаті так холодно і так скорбно від безнадійної злиденності, що сам день перестав радувати собою, — всі зразу ж звернулися думкою до печива. Доїли остачу і ждуть, поки спечеться новий малясник. Він, покладений на стіл, виглядав принадно: чотирикутник темно-рудого кольору заповнював «лист», бляшаний аркуш, загнутий вгору всіма краями. Порізали корж на кусники, беруть в рот, -знов віднаджує, як і вчора. Батько і мати терпеливіші, переборюють відсмак, їдять, але діти небагато спожили і — кінець.