Наблизився гурток і видно: вшістьох тягнуть рядно з вагою, взявшися за його краї і кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вільного від покійників. Двоє приєдналися з лопатками. Починається риття; навперемінки беруться до роботи; вільні відпочивають, підтупцьовують і хукають собі на руки. Тоді підійшов Мирон Данилович.
— Добридень, дядьку, добридень! — врізноголос відказують на привітання копачі; здивовано і недовірливо поглядають. Однак більше не кажуть нічого. На рядні трупик — його руки, криво скорчені біля грудей.
Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрійкових років і навіть схожий з обличчя на нього.
— Ану, хлопці, я поможу — хоч трохи!
Мовчать. Один подав лопатку.
Мирон Данилович починає копати, але що за знак поганий? — зразу ж і втомився. Колись від зорі міг до зорі рити, забувши про спочинок, тільки набіглий піт з брови струшував, а тепер неспроможний півгодини повертіти лопатою. Зачав дрібно тремтіти, немічно і гірко. Відчув таку чорну змору, що от-от похилить на сніг. Стояв, обпершись на лопатку.
Перед очима трупик, мов пергаментовий шкірою, і пойнятий темною сизістю в страшній схудлості: кістячечок зоставсь і шкіра на ньому, що обсохла; замість одежки.
Поставив лопатку в свіже риття Мирон Данилович — так, щоб не впала, як руку прийняти, і признався:
— Несила мені землю копати, хлопці!
— Ми самі.
Пішов він, оглянувся з вулиці і побачив, що вже притрушують. Не осуджував їх: «Де тут закопати, як слід, коли немічні? І від цього трупика крізь сніг руки виставляться...»
Ідучи, позирає на дворища Катранник; то в одному, то в другому — мертві, покладені на сніг. Але комісія, байдужа до них, перебігає від порога до порога.
Жовтіє охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспі служить як городник, — треба довідатися, чи живий. Господар і жінка дома: з кукурудзяними качанами клопіт.
— Сьогодні в радгоспі ніякого діла, — сказав Самоха, — так і зійшлися завчасу. Не дивуйтесь моїй мукомольні! Дістав п’ять кілограмів кукурудзяного качанця, це - така зарплата; буду кришити.
Порубав качани сокирою на дривітні і вкидає в мішок, потім гатить по них обухом.
Катранник розповів про зустрічі — з партійними і дітьми.
— Подушать нас! - сказала господиня, чорнява, як нічний жучок, але недокрівна, аж воскувата. Її чоловік проти неї, ніби від повісма льняного; вуса підрізано в риску.
— Дивіться на хатній млин! — запрошує він гостя. — Засипатиму зараз: моє серебро змелеться.
В кутку, з-під відкинутого рядна, виблискотіла саморобна машина; і гість підступив, пильно оглядаючи.
— Нічого хитрого, — мовить Самоха. — Я поставив рівно зрізаний пеньок з прикороченим корінням. А зверху перекинув другий пеньок, теж рівний, тільки без коренів і менший. Обидва акуратно пригнані кругами, і там держаться камінці, як зуби: їх багато. В нижньому пеньку посередині шворінь, от на йому і крутиться верхній пеньок. При самих зрізах обведено бляшаний пас і до нижнього пенька прибито. Зоставлено рівчак - для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях, що он нагорі, збоку забитий, берусь і кручу верхній пеньок на нижньому; це і вся механіка.
— Вся то вся, а звірувата штука! — знов дивувався Мирон Данилович, коли господар покрутив саморобний млин; прогуркотіло дерево і проскреготіло камінцями. В слух віддається болісно.
Гість пригадує собі картину в книжці: головоніг з очима виряченими і відногами на всі боки, ніби ця машина, — і каменюки кругом, як тут навалені.
— Каміння чого?
— Треба: щоб нижній пеньок не ворушився. Самоха засипав товченого качання в відтулину при шворені, після чого взявся знов крутити верхній пеньок, сухий і коренкуватий. Гуркіт став глухий і рівномірний. Почало сипатися з рівчака.
— Це б на всесвітню виставку, в Париж, чи що, - сказав гість. — Нехай подивляться! Такої індустрії ще не бачили.
— Чому ж? Я дам і в Париж, хай тільки напис повісять:
«Завершення ленінізму в селі Кленоточі», і рік поставлять —
«На переході зими з тридцять другого в тридцять третій». Після виставки можна, як подарунок, одвезти в Кремль і присусіди-ти біля цар-пушки і цар-колокола. Буде третє диво: цар-злидні.
— Скажуть, нерівня тим двом.
— Як так? Це ж цінніше... Ні з цар-пушки стріляти не можна, ні в цар-колокол дзвонити, а моє диво кукурудзяні качани крушить. Від нього користь.
— їм такий млин навіщо?
— Навіщо? Сьогодні на кожного туза-кремлівця одна ферма працює. Все постачає, і птиче молоко доїть. А мельниця спільна. Нехай перегризуться, то їй не повірять — боятимуться підсипаних порошків з гадючої склянки. Тоді скажуть; а де механіка Самохи? — давай сюди! От всякий собі в палаті за цвях крутить і пересіває борошенце: млинці пекти.