Пізно ввечері, біліючи сорочкою на грудях, що до них мерехтіла свічка, лежав Микола в другій хаті. Було холодно, але стояла купкою родина і все не могла відірватися поглядом від покійного.
Матір не можна впізнати: за вечір стала іншою. Як вишня, що недосвіток поранив смертельно, — тоді опав цвіт, і зосталась вона темніти гілками, не відкликаючись на нове тепло.
Треба двічі повторювати слова до притерплої душі, бо втратила відчуття навколишньості; як сновида. Навіть не плакала того вечора. Чоловік, погасивши огник, вивів її з світлички, що стала покійницькою. І діти вийшли з ними. Погас огник над грудьми старшого сина, мов життя в тутешньому світі: назавжди. Зосталась темрява, через яку переходити, прощаючись, — їм і йому.
Мати лягла на печі. Попереду вона мала постіль на полу, невисоко піднятому над долівкою, між причілковою стіною і піччю: там, коли був маленький, тулився також Микола. Потім для нього поставили ліжко, при самому вікні. А цієї зими пересунули до печі, бо з вікна холодом несло; ліжко тут і зоставили, хоч власник покинув його.
Була жива бабуся - на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутінок, в якому живо творилися події для настраханої уяви.
Нема бабусі. Зерно зникло; схолодніла піч; і темрява запанувала.
Лежить на печі мати з дітьми: горнуться до неї, вона ж, тримаючи їхні руки, ніяк не опритомніє, не вирветься від горя, що калічить серце. І вже змученість, дужча від нещастя, закрила їй повіки.
Наступний день відкрився сірий. У хаті хвороблива мовчанка; з кутів дихає холодна сирість, і малі кашляють, аж надриваються. Життя почало йти, ніби в тумані чи мряці. Очі недужі в кожного: з лихоманковою запаленістю.
Мирон Данилович робив труну і копав нову яму, поряд недавньої.
Винесли туди покійничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю землі і, ставши до краю, хоче кинути — впустити з пальців, але сама хилиться вниз, розсипавши темні грудочки. Впала б вона, якби Мирон Данилович не підхопив під руки. Довго ще не могла отямитись.
Уже свіжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо чорного поруч бабусиної — під снігом ніби срібної.
До самого смерку пролежала мати недужою; ввечері підвелася з гострим поблиском в зіницях.
- Поїду з дітьми в місто: по хліб! - сказала чоловікові. -Хоч кусник знайдеться; бо всі поляжуть...
14
аібралася в дорогу швидко, та й брати нічого — тільки скупі карбованці на квитки, дещо з теплішого рамтя і торбинка, в якій, крім варених картоплин, були кусні малясни-ка. Сім’я пішла на станцію в післяобідній час. Спершу мати так спішила, що діти підбігали за нею; згодом, трішки заспокоєна, стишилася.
Потепліло. Хмари низькі по всьому небу, темні коло обрію, аж чорні, як вугіль, із синявістю. Там тоненька стрічка вечірнього огню, безконечно смутного і мов змореного, пролягла при землі; непомітно згасла.
Окремі постаті, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутінку над дорогою.
Не було заметілі, і сім’я встигла до чергового потягу, що опівночі, а як спізниться, то перед світанком міг прибути в окружне місто.
— Не знаю, що з нами буде, — сказала, прощаючись із чоловіком, Дарія Олександрівна, — може, вижебраю для вих...
Закрила очі хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скріпившись духом, наказує чоловікові:
— Хати гляди! Якщо зайдуть і розвалять, де дінемось? Пропадем на снігу. А поки є куток...
Знов зупинилась, бачивши його в такій скорбі, як ніколи, і тоді зродилося передчуття — ніби повів з чорного поля прийшов до серця і сповістив розлуку, не зовсім близьку, але більшу, ніж сьогоднішня. Треба подужати болісний напад.
— їдемо, як човном на страшне море; думаю про одно: коли додому?
— Тільки обминіть облави — недарма чутка про них.
Вдарив дзвінок.
— Прощайтеся! - звеліла дітям Дарія Олександрівна.
Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився
він дуже: перший раз в житті — так! до глибин душі, що її страждання шарпнуло, мов буря — дерево, відриваючи від ґрунту.
Пішли рідні від нього в вагон і весь час оглядались, подаючи прощальні знаки долонею і хусточкою. Вітали наостанок з вікна, коли потяг відходив, аж поки зник він коло хмар, без-світних, як земля; темрява закрила його слід. Тоді пішов Мирон Данилович мимо станційного будинку — на дорогу. Двері прочинялись і чути було з репродуктора передачу: іржавий голос вигукував про велич вождя.