— Як його звуть?
— Звуть: Катранник Мирон, злісний підкуркульник; приховує предмети церкви, коли підлягають конфіскації і здачі державі.
— Он як! — протягнув Отроходін і намагався струсити з самопочуття якусь прикрість або приховати від власної думки. -Так він злісний...
Мирон Данилович дивиться, ніби мимоволі, на допитувача, здавшись на хід подій: як буде — так буде. «Хіба я злісний? -питає в думці. — Аж ніяк; мені однаково».
Вимовляючи «злісний», Отроходін глянув на селянина, але відбіг від його очей. Нерівновага в нервах посилювалася, і несло, як на хвилі, з палючою втіхою. Тільки непевність була - як допит продовжити далі? Виручив Шікрятов, земляк бистрий і второпний.
— Вирито в попелищі закопані буряки. Десь там і чаша: золота, зроблена як художня, і кругом дорогі камінці. Відома постанова комісії, щоб передати державі: а він сховав. Однесли до нього дівчата і самі повтікали з села.
— Хто свідок? - питає, для судового значення, Отроходін.
Свідок є: одна комсомолка; випадково чула, як Катеріна,
та, що втекла, розказувала про Катранників. А бригадир бачив -чашу брала Катерина.
— Негайно здати чашу! - призначив Отроходін, здобувши металічний тон, мов командир при окопі. — В противному разі ти відповіси і сім’я з тобою.
— Його жінка з дітьми втекла, - повідомляє Шікрятов, — я сьогодні взнав.
— А, відчула, що злочин розкрито. Мабуть, і він намірився тікати, як спровадив сім’ю. Признавайсь, де чаша!
Мирон Данилович відповів без мови, розвівши руки і заперечливо головою відхитавши, - не брав, не знає. Бо вирішив: коли змовчати цілком, вони думатимуть, що сховав чашу і при-німів; бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сім’ю.
Отроходін бачить і радіє в думці: «Індус розколюється! Натисну».
Тупотом набіг на селянина і закричав:
— Чого відхитуєшся! Де чаша?
Зрозумів тоді Катранник — стій мовчки і непорушно. Бо вчепиться личина в кожний знак. Застиг селянин: хоч болісно впекла напасть.
Знов викриком допитувач різав слух:
— Кажи зараз! Бо тут тобі кінець.
Насунувся хмарою, що кидає з зіниць блискавку:
— Кажи, поки дійду до п’яти: раз! два! три! чотири!.. Чуєш, од-числю п’ять і виб’ю душу з тебе, ну, я жду - кажи! Чого мовчиш?
Катранник безмовний. Тоді враз, руку відкинувши, розмахнувся Отроходін і вдарив селянина по голові. Ойкнув той і, скручуючись на місці, впав до ніг допитувача: лікті стукнули об підлогу.
Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина, — чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! Краще — так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між'мертвяками.
Про життя селянина, як окрему цінність, гадки в Отроходіна немає.
— Розворуши! — звелів Шікрятову.
При дверях, поруч мітли і лопати, стояло відро з брудною водою, — приніс Шікрятов і линув на голову непритомного: той відкрив повіки і застогнав; а поливач метко вдарив ногою під ребра. Заворушився тоді селянин від різкого болю і пробує встати, опираючися руками об запилену долівку.
Шікрятов і напарник — «сива ушанка» — рвонули його під руки і поставили; всилу він на ногах тримався. Голова падала на груди. Мов невидющі були очі, без живого свічення.
Від того звеселів Отроходін несамовито, вимовляючи в думці собі: «Погас! Погас!» - про брак світла в очах селянина. Навіть не приховує почуття, тільки удає, що дуже радий притомності побитого.
— От, проснувся! Хто знав, що ти такий? — торкни і вже валишся, а сам винен, бо роздразнив мене. Залізного можна збісити. Ну, кажи, де чаша?
Пождавши марно, міняє голос:
- їсти хочеш, і сім’я теж. Я нагодую! - Повернув обличчя до гурту і звелів: - Мішок пшениці!
Два підручні тягнуть від стіни обпорошену вагу.
- Скажи, де чаша, — мішок твій!
Катранник, підтримуваний з обох боків, мовчав, хоч поставлено мішок перед його очі і розкрито. Дивився безвиразно він... А вмить аж сіпнувся і втопив погляд в живий колір пшениці! Ось — хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: «Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти».
Він закрив очі і, звісивши голову на груди, мовчить.
Допитувач сказав до підручних: