Біля села, на стежці, рідко протоптаній, лежав чоловік, виставивши праву руку вгору; і завія всього притрушує. Спинилися люди, що після ловлення безумця тяжко дихали.
— Вже переставився! Вже готовий, — сказав один селянин і, знявши шапку, перехрестився, за ним інші.
Другий з гурту додав:
— Поперед нас потяг стежку і нас піджидає.
Сказав дядько так і раптом упізнав покійника; здивовано вигукнув:
— Це ж Лук’ян, що голосує «за!» Дивіться, рука піднята!
Приглянулися всі і ствердили:
— Він, він сам і ніхто другий.
Задубіла правиця мертвого, піднявшися високо з-під свіжого снігу.
— Значить, голосує! — озвався першим селянин; не до веселості було і ніхто про це слова більше не вимовив.
Ледве всміхнулись.
— Прибрати б його, - заговорив дядько, що згадав про стежку на той світ.
Інші огірчено відказали:
— Так і самі падати будемо! Духу нема. Скажем, хай підвода сюди прийде.
Верталися мовчки в село; вже підходили близько до крайніх хат, коли враз — від степу тупіт...
Хтось крізь завію поспішав за ними. Аж здригнувся Мирон Данилович із несподіванки, бо подумав, що то біжить шаленець.
— Підождіть, люди! — позвав хтось, наближаючись, і побачили всі зовсім невідомого.
— Підождіть, хочу спитати, чи з млина борошно дають. Вам ближче, — я нетутешній, з приселка Ситнягів...
— Борошно? Ждіть: як зайці кукурікнуть, то приходьте з двома мішками!
— Скоріш пісок на цеглині вродить.
— У крука легше випросити...
Дядьки, зачеплені при згадці про млин і борошно, врізали, що думають, і знов заніміли: дивляться на ситнягівця докіливо, мовляв, здитинів, чи що.
— А-а! Так і досі не дають, - простакувато протяг прибулий: чолов’яга з різкими і відхиленими рисами небритого обличчя: він в низькій шапці і в ватянці, весь біло обпорошений. - Я чув, багато хто збирається завтра туди.
— Даром збираються!
— Хіба, що ноги позичені.
— З шилом по медок...
Чолов’яга огризнувся:
— А хоч би з шилом! Когось на млині торкнути в бік, враз би борошно висипав.
— їх торкнеш!
— Там з гвинтівками і лозиняками.
— Стріляють і в шию дають такої крупчатки, що сніг їси...
— Як багато збереться, мурав’ї ведмедя женуть.
— Е, так то ведмедя. В нього мало кігтів, коли мурашок сила тьменна. А тут же чорт, а не ведмідь.
Мирон Данилович плекав потайну думку: що в грабіжників треба вирвати свій хліб, та — як? Хіба збереться хмара людей, то чимало вскочить до млина. Всім винести борошна і зразу ж сховати. Він сказав:
- Насунути громадою, тільки серед ночі, і можна взяти млин.
- Серед ночі? — питає прибулий. - Рано вдосвіта теж можна.
- Не знаю, чи можна, — вагається Мирон Данилович.
Дядьки відходили, кожен на свій куток.
Прибулий сказав до Катранника:
- З вами пройду через вулицю...
На пустельному перехресту заговорив суворо, ніби наказуючи:
- Завтра зарання з нашого села підуть на млин, бо все одно -смерть. Нехай пристануть ваші. Кажіть кожному, хто певний!
Викрикнув і пішов під завію.
Йому дуже зрадів Мирон Данилович: от рішучий чоловік! -якби так спочатку. Бо вже люди — як мухи, спромоги нема. А вранці негаразд: почнуть стріляти вартові, всіх видно. Вночі ж темрява криє; а хто підніметься? — я по картоплю йшов, і то перед світом.
Хуртовина погустішала. Сніжини підлітають до вікон і спиняються, мов шукаючи входу в житло, але, не відкривши, покружляють, поколиваються, полетять набік і вверх, до стріхи. Відцаленіли знов через незміренний простір: десь на рівнину падати і спинятися назавжди.
Нові сипнуть; потчуть на білих верстатах, поставлених між небом і землею. Множиться літ і множиться, ніби ниті, що розсипані, легко рушають численністю, навіть бунтуються — б’ють, як із жмень, прямо і на сторони. І несуть чисту завісу, якою окривають хати.
Ось - свій двір і двері; рештки саду, схожі на примари. Мирон Данилович підійшов до могилок: обидві світлі під димучою завісою; впокійні і ненаші. Дві істоти взято, найрідніші йому, кров’ю зв’язані: мати його і син, — в низці скорбного життя, з минувшин і до будучини, куди нитка первісткова пропала. Близько домують рідні - один крок до них, але страшна і най-неприступиміша в світі межа відділяє. За нею вони незбагненно далекі!.. Ні сказати їм слово, вістку даючи, ні від них почути, -стіна незрима стоїть, і ніхто не пройде крізь неї, не прогляне з мовою привітів, між найдорожчими. І гляди, поруч двох могилок стануть нові. Хоч би хоронити було кому.