Просвітліло після дощу, і потім зразу земля стала парувати і почало сходити скрізь: все зазеленіло! Врожай був: давно вже не пам’ятали такого. Повно городини і вся велика.
Комсомольці — як поніміли; ніхто вже більше не казав до нас, що Бога нема. Коли стрічалися, то очі відводили і про іскуственний дощ, замість Божого, мовчали весь час, поки я там робила. Отак вийшло з заводськими безбожниками: їх дощ посоромив.
Жінка, що в береті, оглянулась гостро. — сусіди злиденні, як і вона; притамувала мову до півшепоту:
— І заморок їхній іскуственний і гемонський, аби вже скоріше кінець.
Дарія Олександрівна, похилившись, питає Андрія:
— Чув - про хрестики?
— Чув.
— Не станеш хрестики з людей зривати?
-Ні.
— Гляди ж: інша кривда забудеться, а така — ні. Пам’ятай, що кажу!
В черзі зчинився крик при штовханні. Високобровий старикан з газетою і покрученим ціпком роздражнено бурмотить, ні до кого зокрема не звертаючись, але до всіх:
— Що, я не бачу? Поставали спереду і міняються, — по чотири рази то одні підходять, то другі; вони змовились. Міліціонери теж гарні!.. Свояків пропускають, а нас — назад.
Обурюється старий, хоч не голосно.
— Через них марнується час! - промовивши, поглибився в газету, але ніяк не міг нерви вгасити.
Скаржаться сусіди:
— Ідеш по хліб на цілий день, вони ж перед очима розхоп-люють.
— Наш, а нам нема.
— Три дні тут — ні крихти не взяла.
— Вже ноги не держать.
— Ще й бережись, бо в яр одвезуть, — раз був там, ледве виліз. Хто не мертвий, то вб’ється, як пада.
Знов — тиск, нарікання, клятьба, штовхання; як обпінені хвилі з прибою: кидаються і, втративши розгін, вщухають, щоб повторно зашуміти метушнею.
В притишеності, що настала після гамору, жінки знов розгомонілись.
— Ви ж самі звідки? - питає хустина. — Гляжу на вас: одежа городська, а розмова наша.
— Недавно тут; я з села. Привіз сюди чоловік, бо вже доходила дома: зіллям тільки й живилася. Врятувала двоє дітей, а двійко вмерло. Та й живі були — як трупики, опухли і з порепа-ної шкіри вода стікала. Мій чоловік поїхав роботу шукати. Чую, вже смерть мені скоро. Саме тоді він вертається — знайшов роботу і хліба трохи роздобув; приїжджає нас вихопити. Сюди привіз і радився з лікарем, а той йому казав: потроху годувати, бо вмруть, як наїдяться на виголоджені шлунки. Нас на дієті тримав чоловік цілий місяць. Я ж давно хліба не бачила, так зголодніла, що аж тіпаюся вся, коли дивлюсь на скибку, та не давав він наїдатись - трішки відрізував мені. Тоді я, мучилась і думала, що він із злим наміром це робить, і казала: хочеш мене замучити. Ті, що взяли хліб, не доконали мене з дітьми, так він хоче кінчити. Коли видужала і стала здорова, взнала сама, що він добре робив. Згадую тепер, як підозрівала його, ніби хоче з світу звести.
- Що люди витерплять! - зітхнула хустина.
Попереду стояла селянка в зеленастому пальті, мабуть, колись теплому, тепер вистріпаному і витертому, з нерівно злег-лою ватою.
Стояла, нахиливши голову, так що темні пасма, як двокрил-ля галчине, звисали їй на чоло з-під безколірної хустки.
- Не гнівайтеся, почула вашу згадку! — сказала селянка. — Я з таких, як і ви, тільки гірше було мені. По неправді судила, і не в той бік, що ви, не про добре, а про лихе.
- Чого гніватись? Бідою стулені докупи. Кажіть і ви, а то все ми одні.
- Всього не переказати. Мій чоловік помер, а я сюди прийшла: прибираю в школі. Де ми жили, в тому селі чоловік був активістом. Не вийшов сам з бідних — ні, його батько належав, як казали, до «бувших»: мав багатий двір. Дуже добрий хазяїн був, рідко можна такого знайти. Син же його, мій чоловік, зробивсь активістом, не з користі, а тому що повірив: так треба для добра трудящих. Люди плакалися; казали: «До всіх прискіпується і обдира... що він з нами робить? — нема від нього рятун-ку нікому, стяга посліднє з нас».
Було раз так. Зустрів він діда. А треба сказати, що тоді в нас куркулів ділили: одних називали «експортними» — для висилки на Урал, ті були здоровіші; других, старих дідів та бабів, зо-ставляли. Один дід був ще кріпкий, хоч мав сімдесят літ; ще міг жити. Він сина горбатого мав - цього каліку теж залишили в селі, та він скоро виголоднів і пропав. А дід ще ходить. Було це зимою; зустрів того діда мій чоловік і каже:
«Ану, сякий-такий, скидай все!»
Стягнув з діда все чисто, не собі, а для колгоспу, думав, що так треба, і старався. Він голого діда пустив по снігу. Дід просить:
«Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на мені зостав, щоб не босому по снігу йти!» — так просить дід.