Мати питає, журячись:
— Де це наш тато? І листів довго нема. Він, може, і таких мушель не бачить.
В неї покотилися сльози: одна по одній, аж ніби димучі з гіркоти, від душевного терпіння її.
Одвела їх долонею і почала прибирати з столу.
Хлопець сидів, похиливши голову: і сам дуже жалів батька, і не смів очі підняти перед материним горем; так смутно було, що він принімів.
*
На світанку другого дня він виглядав своїх супутників — Олексу і старого Крілика — біля річки. Дивився на людей, що, невеликою кількістю виживши, ходили в полі і при берегах. Виснажені, вони в чомусь невідомому всі змінилися, і навіть сам світ став якийсь інший, ніж був. Здавалося, обшир його стратив свою прозорість і взявся огненністю в самому собі, як дивна пожежа серед сірої прохолоди. Не торкає і не палить нікого, але стоїть невидимою грозою. Люди, рідко зоставшися живі, мабуть, перейшли тут, навколо, в незнаний світ і перестали бути, ким були досі. І поводяться по-іншому, мов стратили думку, що досі мали, і почали жити з другою, зовсім невідомою нікому.
Ждав хлопець, здивований, що Крілики, батько і син, набагато спізнюються; аж ось — вони. Батько виснажився, пожовк з лиця, і в нього дихання важко наповняє груди. Але ні Олекса, ні Андрій на це дуже не зважали, нетерпеливі ловити рибу. Взяли ключ у старого і відімкнули замок на ланцюгу, яким човен був прив’язаний до корінястого пенька. З неширокої заводі випливли на простір: там брижі, мов срібні стружки, зрізані від дзеркала, перебігали через глибочину.
Закинуто гачки. Ждано без кінця. Іноді клюне рибина і вмить відійде. Міняли місце, ближче до греблі і далі — до дикого берега; однаково: нічого нема!
Стомилися, відпихаючи човен жердкою і веслом об дно річки. Пристали до берега недалеко від околиці села; ледве торкнули землю, як старий упав - півмертвий лежить у човні, слабо дихає. Хлопці так злякалися, що зразу побігли кликати матір Олекси.
Біля околиці проїжджала підвода, супроводжена дядьками-погребниками, що обдивлялися скрізь і забирали неживих.
Андрій і Олекса бігли вже помалу, бо задихані болісно; худі обидва, як тернові гілки.
- Чого ви біжите, хлопці? - спитався один з дядьків.
- Батько вмирають! — скрикнув Олекса. — Онде, в човні!..
Подалися хлопці. А підводчики підступили до човна і дивляться на старого Крілика: бачать, таки вмирає чоловік; зовсім доходить. Переставиться скоро, потім ради нього знов через село їхати. Поклали його на підводу і вирушили звідти до свіжої ями, недалеко від села, що без трупів стояла. Там перенесли Крілика на дно, хоч він іще дихав. їдучи від ями, казали всім:
- Оце мертвого Крілика одвезли! Біда.
Багато односельчан шанувало його: добрий був чоловік; знавши рибальство гаразд, порадами служив і наділяв рибою.
Хлопці прибігли в хату і покликали господиню. От спішить вона до берега, ведучи сина за руку. Андрій же не міг рухатися, -відстав на околиці.
Приходить господиня з сином до човна, а вже її чоловіка немає.
- Де ж тато?
- Коли вони вмирали, тут проходила підвода...
Біля села стрічають знайому жінку, що говорить Крілисі:
- Вашого чоловіка, вже мертвото, одвезли до ями! Може, загорнули, а де — не знаю.
Стоїть удова і думає: «Чи поможеться мертвому, що я піду до нього і постою та поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед смертю. Коли ж тепер підкріпити, він виживе. Піду в правління і на одчай скажу: дайте кілограм борошна — на похорони! Не відстану, поки не дадуть». Так і зробила. Пішла і почала плакати, просячи допомоги - на похорони, і сталося, що їй видали той кілограм: можливо, хотіли показати один раз турботу про людей під час лиха, ними заподіяного. Взяла вдова кілограм борошна і пішла годувати сина.
А тоді мимо ями проходив голодаючий і побачив, як старий Крілик ворушить руками на дні. Хоч перехожий сам дійшов до стану тихого півбожевілля, однак він рибалку впізнав. І пішов дорогою, бурмочучи, мов дивак; стрінув кількох виголоджених дядьків і промовив так, що всі почули:
— За вишеньками в ямі Крілик сидить, іще живий...
Дядьки здивувалися; один порадив:
— Чого марно ходимо? Взяти б кілки і добити крілика: дрібна тварина, а їстівна.
Повагавшися, пішли шукати ломак; озброєні ними, попростували до ями. Проходять і бачать, що там на дні - не тварина крілик, а рибалка, на прізвище Крілик, якого всі знали. Вже мертвий.
Дядьки дивляться; один і каже:
— Крілик, та не той!
Посміхнулись хмурно і пішли понад околицею села. А там, на дорозі до станції, сільрадівська варта в супроводі кількох селян вела дівчину. Руки її скручені; вона вирватися хоче, але нічого не зробить.