Аж темна неміч напала від згадки! І дивно, як люди певно правду знаходять і здогадуються. Ніхто ж не бачив, куди покликано каліку і де пропав, а знають люди; докладно знають, що сталось, ніби ясновидці. А можливо, опинився хто-небудь поблизу як свідок; або один з тих божевільців чутку виніс...
Доїдали собачатину, присмажуючи повторно і присолюючи; остогидла — від неї всіх нудить.
Одного дня хлопець брав торбу, намірившись піти в ліс.
- Гляди ж, — велить мати, — ні до кого не заходь, хоч нехай як припрошують і заманливу їжу показують!
- Ні! Крім лісу, ніде не буду.
- І там обережно ходи, бо ловлять... Ходи, де живих нема, і не приставай ні до кого!
Андрій, гостро попереджений від матері, взяв торбу і пішов у ліс, що починався ген за греблею. Де гурти людей вештаються, там не страшно: при нападі треба кричати, і сусіди оборонять.
Минувши байрак, хлопець поглядає на високі сосни, що на їхніх верхів’ях лелеки помостили гнізда. Не добратися туди, бо високо, здається, аж під хмарою; а стовбури без гілок і сучків.
Полянами люди проходили в різних напрямках, шукаючи їстівного. З’явився чолов’яга, запалий скронями і оброслий, як сірий ведмідь. До ноги прив’язав собі один кінець вірьовки, яку потім обмотав навкруг стовбура; взявши в руки другий кінець її і хитро діючи, погнав угору: скоро добрався до гнізда. Другий мав саморобні кліщі з заліза - великі, як для ремонту телеграфної лінії. Вибрав ще більшу сосну і, чіпляючись кліщами, прив’язаними до чобіт, виліз на верхів’я; там почав хазяйнувати.
Андрійко позаздрив їм і відійшов на бічні доріжки, де хлопці вже нишпорили в купках старого листя — переворушували, виглядаючи живих створінь. Він теж почав перегортати; захоплений, відійшов далеко в хащі. Помітив біля коріння кущів здоровенного їжака і на мить заціпенів з несподіванки, коли ж отямився, то плигнув і накрив його мішком. Зразу ж поніс додому здобич.
Мати раділа:
- Буде страва! Це - чисте м’ясо.
- Який колючий, — промовила Оленка, повівши долонею по рудих і трішки сивастих голках.
Мати обпатрала їжака, ніби порося; на полум’ї колючки його обгоріли і шкірка взялася скоринкою. Спеченого, подано на стіл і порізано шматочками, їли, солячи. Хоч хлібного не було, але посолене м’ясо і так всім подобалося. Оленка, досі мовчазна, хвалила:
— Смачний їжак!
І мати тішилась, бачачи, що доня охоче їсть, і сама теж хвалила печенину. Жадібно їли всі, бравши тремтячими руками, вже тільки бліді і приречені привиди, замісто людських істот.
23
отяг став на глухій станції, коло перелісків, і враз пройшла чутка: довідки перевіряють. Недалеко від
дверей будинку, на пероні, збився натовп під вартою — самі селяни з торбами. Від потяга весь час приганяють народ.
Почалася втеча, хто куди! Спершу вартові переслідували, а потім відстали, бо надто багато збігців між кущами і деревами. Можливо, хотіли вартові схопити хоч невелику частину і показати, як справно стережуть, ганятися ж довго були неохочі. А люди в перелісках пересиділи до вечора; потім одні пішки подалися до спокійнішого місця, другі вернули до станції, гадаючи, що стихло.
Мирон Данилович минав кущовиння, переярки, пагорби, сподіваючися побачити якусь поживу, аж поки вийшов на берег річки, біля якої сіріла руїна — рештка оселі, видно, заможної. Скрізь бур’яни, як бор. Тишина мертва: не обізветься ні тварина, ні птах, і нема голосу людського. Пустка, що жахає. Тільки кістякуватий чоловік якийсь, мов Адам - голий, підійшов справа наліво до гііврозваленого будинку і, відхиливши бур’яни, поліз у віконну відтулину, ніби нору.
«...Тепер — печерні! От куди завернено», - огірчувався Катранник, відходячи геть.
Обережно підступав до станції, де вже потяга не було, як і озброєної варти також. Рідко сходилися подорожні застоювати чергу: на цілу ніч, безконечну ніч, що змучувала на смерть. Потрібен був сон, щоб відсвіжити сили, але сон тікав від очей притуленого долі до стіни, бо і величезна тривога облягала незримою хмарою.
Прибув потяг, а нікого до вагонів не підпускали. Знов — дожидання, якому, здавалося, нема кінця. Аж надвечір пощастило влізти в вагон, відчайно штовхаючи сильніших, через що навіть забув чоловік спитати про дорогу і поїхав у несвій напрямок.
Катранник почував, він — зовсім хворий, хоч міг трохи рухатися. Мусив пересідати; в вокзальному мурашнику, затопле-ному димом від газетно-махорчаних самокруток і їдкою пилюкою, ломило груди і тьмарило зір. А уява, недужа і збайдужіла, відзначила, що в істоті життя вичерпано — так корінці рослини знищуються в грунті, надовго зоставлені без поливання і дощу. Коли скроплювані, то надто скупо: слабнуть і, зрештою, тратять снагу, і всихають.