Селянин відвів очі від поля і хворісним ПОГЛЯДОМ зупинив їх на Отроходіні: довго розглядав, ніби впізнаючи і зосереджую-чися думкою. Здавши собі звіт, хто перед ним, скорбно поворушив губами і піс-ля зусилля, зрештою, вимовив - без злості, без презирства, тільки з бажанням не бачити, — вимовив, злегка махнувши долонею від себе:
— Іди!..
Це і образило Отроходіна — в його прихильному намірі, і обурило; він зім’яв папіросу в пальцях і зв’язав губи в настирливий вираз. Круто повернувся і твердими кроками попростував до свого місця в тягарівці. Не оглянувшись, не сказав ні слова.
*
Коли тягарівка покотила далі, таки випередивши псів, ці останні підійшли до селянина. Постояли непорушно, потім, знічені, померехтівши очима і знов торкнувши писками одежу і траву, знов потрусили дорогою. Там нюхнули гумовий слід тя-гарівки, потім відхилилися від нього до сухих бур’янців, стоптаних людськими ногами.
Катранник лежав, аж поки нагодилися хлопці з села, що їхали возами: вони лагодили шляхи і діставали харчі за роботу -з того жили. Побачивши лежачого, спинили одну підводу і питають:
— Де ти взявся?
— Вертаюся, хлопці, з заробітків, — хрипко відказує їм Мирон Данилович, — іти не можу
Помогли йому сісти на підводу і, повернувши до села, повезли. Біля околиці він зліз, а хлопці, скрутивши на бокову, коротшу дорогу, подалися доганяти своїх.
Мирон Данилович ішов недовго; не може ніяк! Знов лягає — коло самих хлібів, що листками в вітрі мирно і лагідно шелестять, мов хлюпають в зеленій ниві, нахиляючись до селянина. Він назривав листя і почав їсти: пожувавши трохи, зовсім знеохотився. Приліг і заснув. Прокинувся жахливо слабий.
Якраз тоді хлопці, що підвозили, верталися пішки додому, -знов побачили лежачого і обступили його.
- Чого ти й досі тут?
- Не можу йти...
Було йому зовсім недалеко: спершу вниз через видолинок, а потім на півзгір’я, звідки навпростець - до хати.
Підождали хлопці: коли надійшла їхня підвода, знов Мирона Даниловича підвезли: вже до його двору. Висадили недалеко від воріт і поїхали далі. Він, як став на землю, хоче рушити, але тяжко йому — спиняється, пройшовши кілька кроків. Два односельчани, батько і дорослий син, проходили і поздоровалися. Старий говорить:
- Довго тебе не видно було; думали - пропав.
- Може, те й станеться, що думали! Аби дома.
Вони завели його в двір, а самі пішли своїм напрямком, через бур’янища на вулиці. Тоді постояв він і, не маючи сили триматися рівно, ліг на шпориші. Був смертно недужий. Хоч бачив перед собою поріг, а дістати не міг - не міг навіть рукою ворухнути. Відвів очі від порога, подивився на небо і подумав: «Якби на дітей глянути...» Раптом в серці проблиснув короткий, але невмолимо сильний біль, і все навкруги зникло відразу.
Якраз тоді з хати вийшла родина, бо крізь вікна повиділося, що хтось прибув і в дворі ліг. Діти дивляться: то їхній тато лежить і вже видно - неживий.
- Татусю! — закричала Оленка, як не при собі, гинучи від болю душевного, а потім обернулась і знов криком: - Мамочко! - і стала бити себе рученятами в груди, раз за разом.
Мати, побачивши, що дитя її пропадає від нещастя, вхопила Оленку і пригорнула до себе:
- Перестань, рідна моя! Перестань, підожди!..
А синок, збагнувши, що сталось, не міг нічого вимовити: йому кругом почало плавати, - він заплющився і нахилив голову, мов під чийсь помах, застигнувши коло матері.
Вона ж, взявши їхнє горе, вже сама чує, що от-от підкоситься на місці, як стеблина, їй все з світу стало в очах грізне і страшне, і ніби валиться крізь морок. Ось вона - сама з дітьми, перед найлютішим лихом, від якого повороту нема. Схилилась до Мирона Даниловича: дивиться на обличчя його, аж землис-те, на очі, що позападали. І, потеряна, не добере, що робити... Але, як подумала: «Може, він опритомніє», - враз наказала дітям:
- Поможіть мені!
Взяла мужа під плечі, щоб до порога тягти; а діти плачуть, не рухнуться.
- Не бійтесь, може, тато ще житиме, - помагайте!.. Вони беруться, але підмоги мало. Втягли Мирона Даниловича в хату і поклали на широкій лаві, коло вікна; і внесли торбу.
Дарія Олександрівна пробує пульс на руці в чоловіка -■ не б’ється! Взяла тоді дзеркальце: перевірити, чи ще є дихання; підносить до уст лежачого і гак тримає. Через хвилину оглянула поверхню стекла - там немає сліду від пари, тільки відсвіти-лася сірість стіни, мов стіни могильної: в глибині дзеркальця.
Дарія Олександрівна спершу не довідомила собі цілком, що це означає, коли це через мить ясно визначилося в її думці всім значенням своїм; вона мало не зомліла. Вронила дзеркальце, яке розбилося на два більші кусники і багато дрібних скалок, вузьких і нерівно видовжених, з косими і гострими обрисами: так, мов світ серця її впав і розбився навіки.