— Оленко, що ти з нами зробила!
Пригорнулась мати до півтеплого трупика і тільки повторює:
— Донечко моя нещасна, моя нещасна!
Замовкла, коли відчула, що в неї серце от-от зупиниться. Так чорно стало вдень. Подумала: «Тепер нам без тебе, моя зірочко, життя немає».
Брала її тоненькі, вже неважучі руки — собі до обличчя і обмивала сльозами. Все побивалася і не могла втішитись; тихо примовляла: «Моє дитя — таке любе, ніколи не пам’ятало мені кривди ніякої, і все мені прощало, і таке блаженненьке моє і чисте, як зірочка мені: чого ж ти впала з неба, і вже не зійдеш мені...»
На серці тяжче було, ніж могла терпіти. Не було вже в неї плачів. Підвелась і стояла, як з каменя січена, без мови і рухів;
хоч вся душа її западала в незміренний морок, як, буває, птиця — з крилами, покаліченими грозою, опускається в гірську ущелину, де візьме потік і віднесе в чорну безвість.
Надворі сутеніло; знов накрапав дощ і стихав. Пускався і торохтів по шибках, збігав: крапля за краплею, що приставали на мить, а потім ще швидше спадали, зоставляючи притінені сліди. Під кінець дня вщух дощ і в синьому повітрі розлилося огненне світло; смугами прорізалося крізь вікна.
Мати ніяк не збереться хоронити Оленку, навіть боїться думати, що треба винести дитя в садок і загорнути в ґрунт.
Але пересилила сама себе.
День похорону був безвітряний. Вирили яму і на дні помістили верх від маленького столика, що досі в другій, холодній, хаті стояв. В голови поклала мати маленький ранчик; його з книжками любила носити доня. «Нехай, що любила, — буде з нею!» Один зошит зоставила собі, той зошит, через який було стільки болю.
Опустили Оленку в землю. Перед тим, як загорнути, оглядається мати навкруг - скрізь бур’ян, тільки одна-єдина ромашка зацвіла поблизу: невеличка, але з чистою білістю; зірвала її мати і поклала Оленці в руки. Як загортала з сином той похорон і могилку насипала, отямитися не могла: мов сновида. Недалеко був камінь - сірий, дрібний зернинами. Сіла на камінь і просиділа до вечора, здавалося, теж застигла, як камінь.
Син приходив: щось сказати чи кудись покликати. Але гляне на маму і змовкне, постоявши поруч, до порога вернеться.
Вона ж, опритомнівши, — враз, як при блискавці, побачила, який світ став страшний!.. Дикий, мов пустеля, де володарюють змії, живучи з горя людського. А свої відійшли: зоставили тут двох - сиротами нерозрадними. Незліченні душі в погибелі падають навкруг. І кожний з живих має горя повно. Безталанні! - всіх оточено стінами - з наказу нічних каганів, щоб замучити несвітською напастю і щоб ніде голосу про це ніхто не почув.
*
Минає день і другий; їсти вже нема чого. Вранці маги сказала синові:
- Збирайся! Поїдем, і гляди, таки знайдеться щось, бо тут смерть приходить.
Взяла гроші, що чоловік привіз: небагато, але досить на квитки, доїхати до міста і вернутись. Поклала ключ під стріхою:
— Коли розгубимося, то, Андрійку, добивайся до хати, я теж додому йтиму, - не забудь же, де ключ!
Переходили полем; воно порожнє і такі бур’яни вигнались, аж гудуть. Серед них люди бродять, а часом хтось визирає на дорогу, де лежать знесилені: в канаві. Мимо них до станції тягнуться окремі постаті. Ідуть мати і син — бояться на сторони глянути.
Біля станції подорожніх мало; ждуть потяга, сівши на землі. Дарія Олександрівна подумала, глянувши на них: «Як рідко людей зосталось! — і хто цю біду пекельну навів?.. Не було такого, відколи сонце світить». Вона міцно тримає сина за руку, хворобливо боячись хоч на хвилинку відпустити від себе, щоб не розділитися в натовпі: «Без моєї останньої дитини, якби згубила, — я вмру».
Потяг сунувся спроквола, ніби і сам зголоднів з людьми; і димів страшенно, бо, мабуть, сирими дровами топлено його. Ось приїхали в місто. Скрізь — черги. З одного магазину, над яким написано, що то для інженерних і технічних робітників, виходили люди і тримали в руках по одному червоному буряку: то все, що їм видано на день. Голодуючі тягнуться в одному напрямку, - між ними Дарія Олександрівна з сином добрела до двоповерхового і широчезного магазину під кольоровою вивіскою.
— Мамо, що таке «Торгсін»? — прочитавши, питає хлопець.
— Означає: торгівля з іностранцями або чужоземцями, так кажуть.
— З чужоземцями? — перепитує син. — А з якими?..
— Ну, всякі чужоземці ж бувають.
— Чи французи, чи американці?
— Таких ніби тут не чути; нема.
— Тоді англійці або німці.
— Теж: не вони...
— Шведи, мамо?
— Звідки? — їх давно не видно.
— Греки чи ні?
— Ніби і не греки теж!
— Я знаю: японці і китайці.