«От добре! — кажуть їй ті, що несли. — Є кому поплакать над бідним чоловіком. А над нами ніхто не пожуриться, як пропадем».
— Горе всім. І вислані мучаться, і дома не краше, — промовила молодша.
— Бо це перед пожежею світу.
— Авжеж так! — згодилась молодша. — Мучать, як чорти. От і в нас: комісія з Москви насіла. Всіх тягнуть на допит. Одну вхопили і душу вимотують: скажи, де хліб! Зв’язали її руки за спину, посеред сарая підвісили за коси: вузлом коси скрутили і скріпили з вірьовкою, тоді підтягнули через перекладину. Довго висіла жінка, з болю аж отерпла. На босі ноги їй зачали хлюпати морозну воду. Шкіра схолодніла, і вода задержувалася; скоро вже льодова кора стала. Вони ж обливали знов, раз у раз, від того крига все наростала, поки ноги опинилися в морозних чоботях. Вода, стікаючи, так і позоставляла внизу шпичаки крижані, схожі на бурульки під стріхами.
— Де хліб сховано? - все кричав їй в обличчя мучитель.
Вона мовчить; довго мовчить. Пам’ятає, що під нивкою в
ямі сховано мішечок зерна — дітей нагодувати; помруть, коли віддати його. І через те мовчить. А вже ось їй стало так недобре! Вона чує: смерть приходить до неї; що тоді з дітьми станеться?.. Пропадуть без неї. Тепер їй — аби жити, врятує дітей і без того схованого зерна.
— Пустіть! — вже не казала, а харчала жінка. — Я скажу.
-Ну, так би й раньше, а то замкнула рот! - посміхаючись, проговорив допитувач. - Одв’яжіть!
Кажи тепер, а то знов під-вішу! — накидається він з погрозою.
— На нашій нивці, що над яругою коло горбка, третього від межі: під озиминою, — шепотіла жінка ледве жива.
— Роззуй її! - командує допитувач своєму помічникові; і той ломакою розбиває крижані чоботи, тяжко, до крові, ранячи ноги своїй жертві. А вона болісно зітхнула і затихла навіки.
— Не жаліють же нікого, — зауважила старша.
— Нікого! Розсобачилися...
— Ні малих, ні великих не жаліють, — продовжує старша. -До нас насунули якісь двадцятитисячні, чи що, з тієї ж Москви, розгніздилися в несвоїх хатах і давай викидати хліборобів на вулицю. Викидають з дворів кожного, і дорослого, дитину, прямо в грязь і на холод, бо вже настала осінь. Ідуть в один двір. Там самі діти в хаті сидять: їхніх батьків вислано, а матері померли. Кричить партієць на них:
— Забирайтесь геть із хати!
Діти не рушаться — тільки глядять запалими очима на чужих людей.
Лаються тисячники і, покликавши сусіда, наказують йому: «Викидай дітей!»
— Не можу. Що хочете робіть зо мною, я згоден загинути, а дітей викидати не можу.
Вилаяли його брудною лайкою, по-московському, і прогнали з двору. Самі взялись до дітей: похапали їх і викинули на морозну грязюку. Так викинуті діти і валялись на холоді: хто де притулився, — цілий тиждень мучились. А ті ж, вражі тисячники, і тоді не дали дітям спокою. Послали віз, забрано на той віз дітей і також матерів, які розшукалися, і відправлено за тридцять верст до байраку: викинуто всіх вниз. А там же глибоко! Багато дітей, коли падало, покалічилось; там і конали, поки смерть їм прийшла. Декотрі сім’ї раніше сховалися в сільських кутках; люди їм сказали, ви рийте ями в землі, на пригорбах чи схилах — робіть собі житло, ми дамо вам, що треба, лопатки і дерево.
Рили житло бездомні і там якось тулилися до самої зими. А взнали ті тисячники, обступили і повикидали бідних на сніг: тоді багато на смерть померзло.
Жінка з двома дітьми тулилася в хлівці, в дворі знайомих, ніби в хатці. З’явились тисячники і на сніг викинули, - діти чіплялись, просили, плакали, а нікого з тисячників не розжалобили: загиньте і тільки! Під вечір один старий сусід каже вдові: «Так пропадеш! — іди в город, в Харків, до мого сина - він із сім’єю дещо має, там і робитимеш, і прогодуєшся». Жінка послухалася; одну дитину в того сусіда зоставила, а з другою поїхала в місто, її прийняли в добрій родині; на початку годовано потроху, бо вже була опухла. Отак робиться!
— Бо все інакше стало, — пояснює молодша. — Колись убивали тільки вночі, а тепер і вдень; і людей до того призводять, таких, що вже не тямлять себе.
Потяг стугонів, перебігаючи через простори, вкриті бур’янами. А дві душі ніяк не відстануть думкою — від того, що діється.
- З дітьми і в нашім селі так: більшістю попропадали, — згадує молодша. — Один чоловік на околиці, недалеко від нас, раз вийшов з хати поратися в садибі, слабий і ледве рукою водив. Бачить хлопця, що тільки-тільки ноги переставляє; от і журиться чоловік, знаючи його: «Дивися, сирітка тут! Це б йому шматок хліба дати, бо мале та бідне, а де ж я візьму? — сам скоро поляжу і діти зо мною». Зробився той хлопець, як тінь. Був сирота круглий: батька на війні вбито, а мати ще не встигла сина виховати, як померла; так і бродив він по людях. Побачив клуню в сусідньому дворі, туди і зайшов. А дядько думає: «Хай там у куточок заб’ється сирота і відпочине, завтра я йому чогось ізз’їсти понесу». Увечері вернувся дядько в хату — не бачив, щоб хлопець із клуні виступив. Другого дня взяв дядько маторже-ник: це і в вас, мабуть, однаково печуть мішанку, бравши кільця з споришів, серіжки з береста, лободу, кропиву і всячину разом: взяв і поніс до клуні. Прочинив двері, зразу протягом війнуло знизу; поламаний реманент по кутках і соломка, — дивиться дядько, ніде немає хлопця! Походив сюди і туди, немає! — таки немає. Хіба вночі вийшов, а куди? Постояв дядько і вже хотів вертатися, аж тут його морозом обкинуло — побачив кров! В одному місці розлита по соломі. Багато потекло. І видно, хтось затирав її, віником, чи що, а вона все ж зосталась. «Он що! — прошепотів чоловік; чув, що холод обняв йому всю душу. — Божевільні вбили хлопця! І - на м’ясо... Тепер готують з нього їжу... Страх який! — Дядько вийшов швидко і вернувся в свій двір. Не знаходить собі місця. — Хоч міліція - собачня, а хтось же мусить на світі за таким ділом глядіти! Хай хоч тут порядок наведуть». З’явився до сільради і там, зустрівши міліціонерів, розказав їм, що бачив. Пішли вони в той двір робити обшук; і дядько з ними, і ще одного взяли в дорозі.