В хаті була сама господиня — її чоловік давненько помандрував кудись. Господиня мовчазна і нерухлива: стояла, ніби стовп, тільки очі світилися їй лихоманкою. Враз затремтіла вся і знов - як стовп, мовчить; дивиться широкими очима і нічого не тямить. Дядько побачив: «Так і є! Вже розуму рішилась».
Заглянули в піч — стоїть чавун; витягли його, а там хлоп’яче стегно порубане: холодець варився. Решта була в погребі.
Повели господиню до сільради, там замкнули в «холодну», а коли знов прийшли брати і вести в місто, вона мертва лежала.
Слухавши розмову в вагоні, Дарія Олександрівна мучилася від неспокою; як почула ж нагадку про напасть на дітей, то тривога, мов залізна розпечена гадюка, заворушилась на серці. Скоріш би додому!
Біль душевний і нетерпеливість накипали від кожного почутого слова: з переказів про випадки, що і сама Дарія Олександрівна знала. Якраз тепер, при спогаді про загибель дітей, їй на душі зметнувся найгірший розпач. Страшно навіть уявляти нещас-тя, хоч так настирливо, з безжалісністю нав’язується бачення само: як син її терпить подібно до тих, котрі пропали. В байрак вкинуто, чи що. Вона обмирала безперестанку при кожному проблискові того уявлення і боялася чути розмову сусідок, але, супроти свого страху, чула її, пропустивши малу частину, серед вагонного гомону і гамору, перебиваного брязкітливим стугоном потяга. Знов — голос старшої:
— В сусіднє село їду, а там біля крайніх хат повкопувано дошки і чорним написано, що нема нікого.
— Багато тих дощок іще буде, — говорить співбесідниця.
— Звісно, буде!
— Хто зоставсь, того за дрібничку судять і — в Сибір, в снігу домучити.
— Бо це домовлено: вигубити найбільше; дано такий розказ. Викидають людей з хат, в ліси, щоб там мерли. Багато з нашого села там опинилося. Викопували ямки під кущами і тулилися. Або зведуть верхи ліщини докупи і позв’язують, як курінь, і так живуть. На полі вигрібають мерзлу картоплю - торішню, і ще не вмирають. Тоді партійці, а з ними червоні картузи, ловлять людей і приводять у сільраду, допитуються: «Чому ти не вмер?» Бо їм того треба, щоб люди пропадали: такий план їм дано через Москву, і далі, з сірчаного гнізда, що не при сонці називається.
— І мій покійний чоловік часто казав: то підстроєно! А в святій книзі Божий ученик звістив наперед про лихо - щоб ми береглись.
— Чула я, а читать не довелось, і книги тієї нема, і очі слабі, хоч і дістану, не вчитаю, — виправдується старша.
Співбесідниця ж переказує поволі:
— Написано, що виліза з моря звір повсесвітній, значить, сполучка така, з багатьох разом; звір розриває людей, як скажений. От справдилося: і звір, і розриває!.. І слуги його однакові всі — тисячні, що ви згадували. Дивляться на покійників і все, радіючи, примовляють по-ненашому: «Ага, іли хліб на світі, а тепер умерли!»
— Все показує на одну причину, — сказала старша.
В уяві Дарії Олександрівни складається вигляд великих тенет, обтиканих мертвяками, під рукою тисячників. Вона зосередитись на тому не могла; все рвалася думками до своєї хати: хоч би скоріше! На щастя, чергова пересадка відбулася скоро і без клятої штовханини. Знов можна сісти при вікні. Он біжать за шибкою вибалки і горбки, серед яких ставок поблискотів: ознаки рідного місця; вже - і станція. Не пам’ятає Дарія Олександрівна, як вийшла з потяга і опинилась на дорозі. Скільки разів ходила сюди від села і звідси додому, тоді віддаль була коротша, а тепер видовжена в несходимий шлях; кожний крок трудний і хворісний. Нетерпеливилося, мов огонь в серці палив. Небозвід над дорогою обложило хмарами, хоч серед них — сині затони.