— Для мене велика втіха, — мовив він, — бачити чотирнадцять свиней там, де раніше була лиш одна. Видовище такої грубої життєвої сили збадьорює.
— Я радий почути це від вас, — втрутився Гомбо. — Якомога більше життя — ось що нам потрібно. Мені подобається розплодження; все повинно зростати й множитися скільки сили.
Гомбо удався до лірики. У всіх мають бути діти: у Анни, у Мері — десятки й десятки дітей. Він підкреслював свою точку зору, постукуючи ціпком по бичачих боках. Містер Скоган повинен передати свою вченість маленьким Скоганам, а Деніс — маленьким Денісам. Бугай повернув голову поглянути, що там коїться; кілька секунд він споглядав, як барабанить по його боках палиця, і знову одвернувся, очевидно, вважаючи, що нічого особливого не трапилось. Безплідність огидна, неприродна, це гріх перед життям. Життя, життя і ще раз життя. Ребра незворушного бугая лунко вторували словам Гомбо.
Деніс стояв трохи осторонь, спершися на водоколонку, і споглядав усю групу. Пристрасний і збуджений Гомбо був її центром. Інші стояли навколо нього і слухали: спокійний і чемний Генрі Уїмбуш у своєму сірому котелку; Мері з напіврозкритим ротом та очима, що горіли обуренням переконаної прихильниці контролю над дітородінням. Анна дивилася, примруживши очі, й усміхалася, а поруч із нею стояв прямий, як цвях, містер Скоган — його залізна твердість дивно контрастувала з її ефірною грацією.
Гомбо замовк, і Мері, розчервоніла й обурена, розкрила була рота, щоб дати йому відсіч, але не встигла, бо її випередив містер Скоган, що вже промовляв своїм тонким голосом вступні фрази лекції. Не було жодного шансу втулити хоча б слово, і Мері хоч–не–хоч довелося відступити.
— Навіть вашого красномовства, мій дорогий Гомбо, — говорив містер Скоган, — недосить, щоб навернути світ до віри в радощі простого розмноження. Разом з патефоном, кіно, автоматичним пістолетом богиня на ім’я Прикладна Наука піднесла світові ще й інший дар, набагато коштовніший, — засоби, що дають можливість відокремлювати любов від розмноження. Тепер Ерос став абсолютно вільним богом для тих, хто цього хоче. Його гідний осуду зв’язок із Люциною, якщо треба, може бути розірваний. І протягом наступних століть — хто знає? — світ може побачити ще повніший розкол. Я чекаю на це з оптимізмом. Там, де великий Еразм Дарвін та міс Анна С’юард, Лічфільдський Лебідь, експериментували й зазнали поразки, незважаючи на весь свій учений запал, наші нащадки експериментуватимуть з успіхом. На місце огидної системи, створеної Природою, прийде система знеосібленого розмноження. На гігантських інкубаторах стоятимуть довгі ряди вагітних колб, які постачатимуть світові потрібне йому населення. Інститут сім’ї зникне. Підірване в своїй основі, суспільство буде змушене шукати нові принципи існування, а Ерос, прекрасний у своїй безвідповідальній свободі, веселим метеликом пурхатиме з квітки на квітку по осяяному сонцем світові.
— Звучить чудово, — зауважила Анна.
— З далеким майбутнім завжди так.
Блакитні порцелянові очі Мері, ще серйозніші і здивованіші, ніж завжди, нерухомо дивилися на містера Скогана.
— Колби? — перепитала вона. — Ви справді думаєте, що це буде? Колби…
Містер Барбік’ю-Сміт прибув у суботу опівдні, якраз до чаю. Це був низенький черевань з дуже великою головою і зовсім без шиї. Замолоду його гнітило, що в нього немає шиї, однак він заспокоївся, коли прочитав у Бальзака в «Луї Ламбері», що всі великі люди відзначалися такою ж особливістю, і пояснення цьому просте й очевидне: велич полягає саме в гармонійному функціонуванні голови й серця; чим коротша шия, тим ближче один до одного ці два органи; аг§ а 1 (отже)… Це було переконливо.
Містер Барбік’ю-Сміт належав до когорти газетярів старої школи. Він гордовито носив свою лев’ячу голову з широким низьким чолом і гривою напрочуд бридкого чорного з сивиною волосся, що зачісувалося назад. І чомусь він завжди здавався брудним — правда, тільки трішечки. Замолоду він весело іменував себе представником богеми. Тепер містер Барбік’ю-Сміт таких слів не вживав. Тепер він був Учитель, щось на зразок пророка. Деякі з його книжок про Розраду Духу й Духовну Настанову вже було видано тиражами, що сягали ста двадцяти тисяч.
Вітаючи гостя, Прісілла обдарувала його всіма належними знаками поваги. Він ще не бував у Кромі, й вона провела його по всьому будинку. Містер Барбік’ю-Сміт був у захваті.
— Як незвичайно, яка старовина, — безперестанку твердив він. У нього був звучний, якийсь масний голос.
Прісілла похвалила його останню книгу у своїй звичній, великодушній та веселій манері.