Анна читала в ліжку. Біля неї на столику стояли дві свічки. В їхньому м’якому світлі її обличчя, гола рука й плече набули якогось теплого відтінку, а шкіра зробилася ніби персиковою. Золоті пелюстки, вирізьблені на балдахіні, що нависав над нею, яскраво виблискували серед густих тіней, світло лилося на оздоблену фігурками панель, пробивалося крізь переплутані троянди й ніжно пестило кругленькі щічки, животики з ямочками, кумедні задочки маленьких putti, що ширяли в безтурботному льоті.
У двері тихо постукали. Анна підвела голову.
— Заходьте, заходьте.
Двері прочинилися, і крізь них зазирнуло кругле й дитяче обличчя у гладенькому віночку золотого волосся. Це була Мері в лілувато–рожевій, уже зовсім дитячій на вигляд піжамі.
— Я тільки на хвилинку, прийшла вам сказати добраніч, — мовила вона й сіла на край постелі.
Анна згорнула книжку.
— Це дуже мило з вашого боку.
— Що ви читаєте? — Мері подивилася на книжку. — Якась другорядна річ, правда? — Інтонація, з якою вона промовила слово «другорядна», виражала майже абсолютний осуд. У Лондоні вона звикла спілкуватися лише з першорядними людьми, які любили першорядні речі, і вона знала, що на світі існує дуже, дуже мало першорядних речей, та й ті переважно французькі.
— Мушу вам зізнатись, ця книжка мені подобається, — сказала Анна. Більше говорити не було про що. Запала досить неприємна мовчанка. Мері ніяково крутила нижнього гудзика на своїй піжамі. Спершися спиною на гору подушок. Анна чекала, що ж буде далі.
— Я так страшенно боюся пригнічень, — нарешті проказала Мері.
Вона вимовила ці слова під кінець видиху і була змушена судорожно ковтнути нову порцію повітря мало не раніше, ніж закінчила фразу.
— А чого вам почувати себе пригніченою?
— Я сказала, що боюся пригнічень, а не пригніченості.
— А, розумію, — відповіла Анна. — Але пригнічень чого?
Мері довелося пояснити.
— Природних статевих інстинктів, — заговорила вона повчально. Але Анна урвала її.
— А, он ви про що. Пригнічення! Старі діви і таке інше. Але до чого це все?
— А до того, — сказала Мері, — що пригнічувати свої інстинкти небезпечно. Я починаю відзначати в себе симптоми, подібні до тих, про які пишуть у книжках. Мені весь час сниться, ніби я падаю у колодязь; а іноді — що лізу по драбині. Мене це дуже турбує. Надто вже ясно виражені симптоми.
— Невже?
— Якщо не стерегтися, можна стати німфоманкою. Ви навіть уявити собі не можете, наскільки серйозна річ ці пригнічення, коли вчасно їх не позбутися.
— Звучить аж надто страшно, — сказала Анна. — Але я не бачу, чим вам можу допомогти.
— Я просто хотіла обговорити це з вами.
— Звичайно, звичайно. З великою приємністю, люба Мері.
Мері відкашлялась і глибоко вдихнула.
— Я гадаю, — мовила вона повчальним тоном, — я гадаю, що молода інтелігентна жінка двадцяти трьох років, яка живе в цивілізованому суспільстві у двадцятому столітті, не повинна мати упереджень.
— Мушу зізнатися, в мене ще залишилося кілька.
— Але не відносно пригнічень.
— Так, відносно пригнічень — небагато; це правда.
— Або, точніше, щодо того, як їх позбутися.
— Цілком слушно.
— Таким чином, ми одержали важливий засновок, — сказала Мері. Серйозність проступала в кожній рисочці її круглого юного обличчя, випромінювалася з великих синіх очей. — Тепер ми підійшли впритул до тези про бажаність досвіду. Сподіваюся, ми погодимося на тому, що обізнаність бажана, а її відсутність небажана.
Слухняна, як ті шанобливі учні, від яких Сократ міг почути будь–яку потрібну йому відповідь, Анна ствердно кивнула.
- І ми так само погодимося, сподіваюсь, що шлюб являє собою те, чим він є.
— Звичайно.
— Чудово! — сказала Мері. — А оскільки пригнічення являють собою те, чим вони є…
— Безперечно.
— …то з цього може випливати лише один висновок.
— Але я це знала, — вигукнула Анна, — ще до того, як ви почали!