Дженні здивовано глянула на нього.
— Звичайно, я англійка, а хто ж іще.
Він уже почав був пояснювати, коли місіс Уїмбуш відклала газету і відкрила своє обличчя, квадратне, вкрите шаром рожевої пудри, увінчане ореолом оранжевого волосся.
— Сьогодні якраз починається нова серія статей про потойбічний світ, — звернулася вона до містера Барбік’ю-Сміта. — На цей раз вона називається Жраша Літа і Г еєна».
— Жраша Літа», — повторив містер Барбік’ю-Сміт, приплющуючи очі. — ^аша Літа. Прекрасна назва. Прекрасна… прекрасна.
Мері сіла поруч із Денісом. Після цілої ночі ретельних обрахунків вона спинила свій вибір на ньому. Можливо, він не такий талановитий, як Гомбо, можливо, йому трохи бракує серйозності, але він якось певніший.
— Чи багато віршів пишете ви тут, за містом? — спитала вона невимушено й серйозно.
— Ні, — коротко відповів Деніс. — Я не взяв із собою машинки.
— Ви хочете цим сказати, що не можете писати без машинки?
Деніс похитав головою. Він не терпів розмов за сніданком і, крім того, хотів чути, що каже містер Скоган на тому кінці стола.
— …Мій план розв’язання церковної проблеми, — говорив містер Скоган. — напрочуд простий. Нині англіканське духівництво носить комірці задом наперед. Я примусив би їх носити задом наперед не тільки комірці, а й весь одяг: сюртук, жилет, брюки, черевики — так, щоб кожний панотець показував світові гладенький фасад, не порушений ні запонками, ні гудзиками, ні шнурками. Обов’язкове запровадження такої уніформи діяло б на тих, хто бажає увійти в лоно церкви, як корисний стримуючий засіб. Водночас це надзвичайно посилило б те, на чому так справедливо наполягав архієпископ Лод, — «красу святості» — у тих небагатьох, кого не вдасться стримати.
— Виявляється, в пеклі, — прочитала Прісілла із своєї недільної газети, — діти розважаються тим, що здирають шкіру з живих ягнят.
— Але ж, дорога леді, це тільки символ, — озвався містер Барбік’ю-Сміт, — матеріальний символ духовної істини. Ягнята втілюють…
— Тепер перейдімо до військової форми, — правив своєї містер Скоган. — Коли яскраво–червоні мундири та блискучі кокарди було замінено хакі, знайшлися люди, котрі висловлювали побоювання щодо майбутнього воєн. Але згодом, коли вони зрозуміли, наскільки елегантна нова англійська форма, як щільно облягає вона талію, як сластолюбно випинає стегна за допомогою бічних турнюрів–кишень, коли вони усвідомили дивовижні можливості бриджів і чобіт, то заспокоїлися. Скасуйте цю елегантність і спробуйте запровадити військову форму з полотна й прогумованої тканини, і ви дуже скоро побачите, що…
— Хто–небудь піде зі мною до церкви сьогодні? — спитав Г енрі Уїмбуш. Ніхто не відгукнувся. Тоді він причепурив свою нехитру пропозицію: — Бачте, я читатиму з біблії. І до того ж буде містер Бодихем. Його проповіді часом варто послухати.
— Дякую, дякую, — сказав містер Барбік’ю-Сміт. — Як на мене, то я віддаю перевагу богослужінням у нескінченному храмі Природи. Як це передав наш Шекспір? «Проповіді в книжках, каміння в бурхливих струмках» — Красивим жестом він показав на вікно, але вже в ту мить, коли підіймав руку, його почало тривожити хоч і невиразне, але настійне й неприємне відчуття, що з цитатою він щось наплутав. Але в якому місці? У камінні? У проповідях? Чи в книжках?
Містер Бодихем сидів у кабінеті у себе вдома. Готичні вікна стилю дев’ятнадцятого століття, вузькі й загострені догори, неохоче пропускали світло; у кімнаті було темно, хоч надворі сяяв липневий полудень. Під стінами вишикувались яруси книжкових полиць, покриті коричневим лаком і заставлені шеренгами товстих, важких теологічних фоліантів, із числа тих, якими у другорозрядних книгареньках звичайно торгують на вагу. Камін і полички над ним на різьблених веретеноподібних стовпчиках, письмовий стіл, стільці й двері — усе було покрите коричневим лаком. На підлозі лежав темний, червоно–коричневий килим. У кімнаті все було коричневе і стояв якийсь дивний коричневий запах.
Посеред цього коричневого присмерку сидів за столом містер Бодихем. Це був Чоловік у Залізній Масці. Сіре металеве обличчя, залізні вилиці й низький залізний лоб; залізні зморшки, суворі й непорушні, перекреслили згори вниз його щоки; ніс схожий на залізний дзьоб якогось невеличкого хижого птаха. Коричневі очі в глибоких оправлених залізом западинах; шкіра довкола них темна, наче обвуглена. Череп укритий густим, цупким, наче дріт, волоссям; колись чорне, тепер воно стало сірим. Вуха маленькі й красиві. Виголені щелепи, підборіддя, верхня губа — темні, як залізо. Голос у містера Бодихема — а надто коли він підносив його під час проповіді — був різкий, ніби рипіння залізних завіс на дверях, яких давно не відчиняли.