«Це може статися скоро або й не скоро, бо для людей час тягнеться довго; та рано чи пізно Г осподь неминуче прийде й порятує світ від його теперішніх тривог. І горе тим, хто буде покликаний не до Вечері Ягняти, а до Вечері Великого Бога. Вони зрозуміють тоді, але запізно, що Бог — це бог Гніву так само, як і бог Прощення. Г осподь, який послав ведмедиць, щоб вони розірвали тих, хто глузував з Єлисея! Господь, який покарав єгиптян, що погрузли в гріху, безперечно, покарає і їх, якщо вони зволікатимуть і не покаються. Але, можливо, вже й пізно. Хто знає, може, навіть завтра, а може, й за мить Христос з’явиться серед нас нежданий, як тать? Може, зовсім скоро — хто знає? — ангел, який стоїть на сонці, скличе круків та стерв’ятників із їхніх щілин у скелях і нагодує їх смердючими трупами мільйонів нечестивих, що їх покарав гнів Господній. А тому будьте готові; пришестя Господа близько. Хай це сповнює вас надією, а не страхом і трепетом».
Містер Бодихем закрив брошуру і відкинувся на бильце крісла. Докази були обгрунтовані й абсолютно невідпорні, а проте ось уже чотири роки, як він виголосив цю проповідь, а в Англії досі мир, сяє сонце, люди в Кромі такі ж непутящі й байдужі, як завжди - і навіть ще більше, якщо тільки це можливо. От якби з неба йому було подано хоч якийсь знак! Але його прохання лишались без відповіді. Сидячи у своєму коричневому, лакованому кріслі біля готичного вікна, він мало не застогнав уголос. Учепився в бильця крісла і стискав, стискав їх, щоб заспокоїтись. Нігті його побіліли. Він ще й закусив губу і через кілька секунд міг уже розслабитись. Потім став дорікати собі за свою гріховну нетерплячку.
Зрештою, що таке чотири роки, міркував він. Щоб дійшло до Армагедона, потрібний тривалий час. Війна 1914 року була тільки першим знаком. А те що війна закінчилася, то, зрозуміло, це не більш як ілюзія. Вона ще ятриться в Сілезії, Ірландії, Анатолії; заворушення в Єгипті та в Індії, можливо, ще призведуть до поголовної різанини між язичниками. Китайський бойкот Японії та суперництво Японії з Америкою на Тихому океані можуть спричинитися до нової великої війни на Сході. Перспективи, переконував себе містер Бодихем, не безнадійні; справжній, істинний Армагеддон може незабаром початися, і тоді, яко тать у ноші… А проте містер Бодихем і далі почував себе нещасним, невдоволеним. Чотири роки тому божі наміри здавалися йому такими зрозумілими! А тепер?
Тепер йому залишалося тільки злоститися. Більше того, тепер він страждав. Місіс Бодихем з’явилася несподівано й мовчки, мов привид, і безшелесно попливла по кімнаті. Над чорною сукнею якось тьмяно біліло її безкровне обличчя, очі були білясті, ніби вода у склянці, а солом’яне волосся — майже безбарвне. У руці вона тримала великий конверт.
— Це прийшло поштою, — мовила вона тихо.
Конверт був уже розпечатаний. Містер Бодихем механічно розгорнув його. В ньому була брошура, трохи товстіша, ніж його проповідь, і привабливіша на вигляд. «Торговий дім Шіні. Одяг для духовних осіб. Бірмінгем». Він почав гортати сторінки. Каталог було видрукувано зі смаком, шрифтом антиква з готичними заголовними літерами — точнісінько як релігійні видання. На кожній сторінці текст облямовували червоні рамки з гострими кутами. Замість крапок стояли червоні хрестики. Містер Бодихем перегорнув кілька сторінок.
«Сутани чорні з найкращої вовни. Готові до носіння; будь–яких розмірів.
Сюртуки для пасторів. Ціни від дев’яти гіней. Елегантний одяг, пошитий нашими досвідченими церковними кравцями».
З ілюстрацій, виконаних у півтонах, дивилися молоді священики. Одні — ошатно вдягнені; інші, атлетично збудовані, виглядали, як регбісти перед виходом на поле; ще інші, з обличчями аскетів та великими сповненими екстазу очима, були вбрані в жакети, сюртуки, стихарі, пасторські вечірні ряси.
«Великий вибір риз.
Мотузяні пояси.
Особливі спідниці — замінники сутан. Шнурком обв’язуються навколо талії… Рекомендуються для літа і для країн з жарким кліматом».
Рухом, сповненим жаху й огиди, містер Бодихем жбурнув каталог у кошик для сміття. Місіс Бодихем подивилася на нього; в її білястих, затуманених очах не промайнуло ніякого виразу.
— Це село, — мовила вона своїм кволим голосом, — стає з кожним днем гірше й гірше.