Коли, нарешті, він повернувся на грішну землю, то побачив себе на краю урвища. Вузька дорога стрімко пірнала вниз, у розлогу долину. На її протилежному схилі стояв Кром — мета його подорожі. Він натиснув на гальма; вид Крома був приємний, і тут варто було затриматися. З-поза темних дерев саду стрімко виростали три чіткі силуети веж. Будинок купався в яскравому сонячному світлі; стара цегла випромінювала рожеве сяйво. Яке тут було все пишне і стигле! І водночас–яке строге! Схил ставав дедалі крутішим. Г альма вже не могли стримати велосипед. Деніс пустив їх і помчав стрімголов униз. Через п’ять хвилин він був під брамою великого маєтку. Парадні двері були гостинно відчинені. Деніс прихилив велосипед до стіни і зайшов. Зараз він їх захопить зненацька.
Нікого він не захопив зненацька, бо там не було кого захоплювати. Скрізь було тихо. Деніс переходив з однієї безлюдної кімнати до іншої і з приємністю дивився на знайомі картини й меблі, на весь тон ледь помітний безлад, який свідчив, що тут живуть люди. Йому навіть подобалося, що ніде нікого немає; це було весело — блукати по будинку, немов дослідник, що вивчає мертву Помпею. Яке життя відтворив би археолог із цих забутків минулого і якими людьми заселив би порожні кімнати? Перед ним була довга картинна галерея з рядами респектабельних і (хоча, звісно, цього не можна говорити вголос) досить нудних італійських примітивістів, з китайськими статуетками та простими меблями невідомої епохи. Далі була озлоблена панелями вітальня. де стояли величезні фотелі, оббиті ситцем, такі собі оази комфорту серед суворої старовини, що закликала до умертвіння плоті. Далі — мала вітальня із світло–лимонними стінами, фарбованими венеціанськими стільцями і столами в стилі рококо, із дзеркалами та картинами сучасного малярства. Ще далі — бібліотека, прохолодна, простора й напівтемна, заставлена од підлоги до стелі книжками, здебільшого похмурими фоліантами. Потім — їдальня, по–англійському солідна й простора, з величезним столом червоного дерева, із стільцями, буфетом і картинами ХУШ сторіччя — родинними портретами та ретельно виписаними зображеннями тварин. Що можна відтворити на підставі таких даних? У довгій картинній галереї та бібліотеці багато було від Генрі Уїмбуша, а в малій вітальні, либонь, щось від Анни. Оце й усе. Серед того, що нагромадили кільканадцять поколінь, живі мешканці залишили зовсім мало слідів.
Він побачив книжку своїх віршів, що лежала на столі в малій вітальні. Який такт! Він узяв її в руки й розгорнув. Такі книжки критики називають «тоненьким томиком». Він прочитав навмання:
…Бездонна ніч свою мовчазну арку Простерла над вогнями лупа–парку;
І Блекпул у глибинах небосхилу Копає гомінку ясну могилу.
Деніс поклав книжку на місце, похитав головою і зітхнув. «Яким же генієм я був тоді», — подумки мовив він, наслідуючи старого Свіфта. Минуло вже місяців шість відтоді, як книжку надрукували. Йому було приємно думати, що він уже ніколи не напише чогось подібного. Хто б то міг її читати? Напевне, Анна. Пому хотілося, щоб це була вона. Може, вона навіть впізнала себе в гамадріаді молоденької тополі, стрункій гамадріаді, чиї рухи були схожі на погойдування деревця під вітром. «Жінка, що була деревом» — ось як Деніс назвав того вірша. Він подарував цю книжку Анні одразу ж, тільки–но вона вийшла з друку, сподіваючись, що вірші повідають їй те, чого сам він не наважувався сказати. Та вона ніколи не згадувала про книжку.
Деніс заплющив очі й побачив Анну перед собою: у червоному оксамитовому плащі, вона, погойдуючись, заходить із запізненням на три чверті години до маленького ресторану в Лондоні, де вони іноді разом обідали. А він сидить біля столу, змучений від чекання, роздратування, голоду. О, він був тоді ладен її проклясти!
Йому спало на думку, що господиня дому, мабуть, у своєму будуарі. Треба принаймні піти подивитися. Будуар місіс Уїмбуш був у середній вежі й виходив у сад. Із зали туди вели вузенькі кручені сходи. Деніс піднявся ними й постукав у двері.
— Прошу! — А, вона таки тут; краще б її не було. Деніс відчинив двері.
Прісілла Уїмбуш лежала на канапі. На колінах у неї спочивав бювар, і вона замислено гризла кінчик срібного олівця.
— Привіт, — мовила вона, підводячи голову. — Я й забула, що ви мали приїхати.
— Але, на жаль, я вже тут, — відповів Деніс вибачливим тоном. — Мені дуже шкода.
Місіс Уїмбуш засміялася. Розмовляла і сміялася вона низьким чоловічим голосом. Та й усе в неї було чоловіче. Велике квадратне, ще не старе обличчя, на якому стримів чималий ніс і блищали зелені очиці. А над усім цим підносилась пишна, старанно споруджена зачіска, причому волосся мало дивний, неприродно оранжевий відтінок. Дивлячись на неї, Деніс завжди згадував Уїлкі Барда в ролі шансонетки.