— Що там іще скоїлось? — спитав містер Бодихем, який відчув раптом крайню втому.
— Я розповім тобі. — Вона підсунула коричневий, лакований стілець і сіла.
— Здається, в селі Кром відродилися Содом і Г оморра.
Деніс не танцював, та коли з піаноли струмками патоки й гарячих пахощів, цівками бенгальських вогнів полилися рвані ритми, все в ньому затанцювало. Маленькі негретята червонокрівців пішли в танок і забарабанили в його артеріях. Він перетворився на вмістилище ритму, на ходячий palais de danse (палац танцю). Це було дуже неприємно, неначе перші симптоми якоїсь хвороби. Він сів на підвіконня й насупився, вдаючи, ніби читає.
Біля піаноли сидів Г енрі Уїмбуш; він палив через бурштиновий мундштук довгу сигару і терпляче видавлював з інструмента деренчливі танцювальні ритми. Притулившись одне до одного, Гомбо й Анна рухалися так узгоджено й синхронно, що здавалися однією істотою з двома головами й чотирма ногами. Містер Скоган з блазенською поважністю човгав по паркету разом із Мері. Дженні сиділа в напівтемряві за піанолою і, здається, щось писала у великому червоному блокноті. Влаштувавшись у фотелях біля каміна, Прісілла та містер Барбік’ю-Сміт обговорювали високі матерії, і їх, очевидно, не обходив шум на Нижчому Рівні.
— Оптимізм, — незаперечним тоном говорив містер Барбік’ю-Сміт, намагаючись перекричати ритми «Шалених, шалених жінок», — оптимізм — це розкриття душі до світла; це поривання назустріч Богові і всередину Бога, це духовне саморозчинення в Нескінченному.
— Як це вірно! — зітхнула Прісілла, киваючи зловісно–пишною копицею зачіски.
— Песимізм же, — це втеча душі назустріч темряві. Це концентрація особистості на якійсь точці Нижчого Рівня; це духовне раболіпство перед простими фактами, перед грубими фізичними явищами.
«Вони шаленця зроблять і з мене», — гримів приспів у Денісових вухах. Таки зроблять, хай їм чорт! Шаленця, але недосить шаленого, в тім–то все лихо. Шаленого і знавіснілого всередині, — так, «знавіснілий» саме те слово, — знавіснілого від пристрастей. Але зовні він був безнадійно смирний.
Та ось знову перед ним Анна й Гомбо, рухаються наче одна гнучка істота. «Звір із двома спинами». І він забився в куток, удаючи, ніби читає, ніби не хоче танцювати і ніби взагалі зневажає танці. Навіщо?
Чому він народився не з таким обличчям, як у Гомбо? Бронзовим обличчям, схожим на мідний таран, якими в старовину довбали фортечні мури, доки вони впадуть. Він народився з іншим обличчям — пухнастим.
Музика стихла. Єдина гармонічна істота розпалася на дві. Анна, розчервоніла і трохи захекана, проколихалася через усю кімнату до піаноли й поклала руку містеру Уїмбушу на плече.
— Тепер, будь ласка, вальс, дядю Генрі, — сказала вона.
— Нехай буде вальс, — сказав він і повернувся до ящика, де лежали ролики. Він зняв старий ролик і поставив новий — мов слухняний мірошників наймит. «Рам–там, рам–ті–ті, там–ті–ті…» Мелодія поповзла важко, немов корабель, що вибирається на маслянисту хвилю. Чотиринога істота, ще граційніша й гармонічніша у своїх рухах, попливла по підлозі. О, чому він народився не з таким обличчям?
— Що ви читаєте?
Здригнувшись, він підвів голову. То була Мері. Їй пощастило вирватися з чіпких обіймів містера Скогана, який тепер заволодів новою жертвою — Дженні.
— Що ви читаєте?
— Сам не знаю, — чесно зізнався Деніс. Він подивився на титульну сторінку: книжка називається «Кишеньковий довідник скотаря».
— По–моєму, ви робите дуже розумно, що сидите й спокійно читаєте, — мовила Мері, спрямовуючи на нього свої порцелянові очі. — Не розумію, що людям подобається в тих танцях. Це така нудота.
Деніс не відповідав; вона його дратувала. З фотеля біля каміна до нього долинув звучний голос Прісілли.
— Скажіть–но мені, містере Барбік’ю-Сміт, я знаю, ви добре розумієтеся в науці… — 3 крісла містера Барбік’ю-Сміта долинуло зневажливе гмукання — Ця теорія Ейнштейна. Схоже, що вона перевертає весь зоряний всесвіт. Це дуже непокоїть мене через мої гороскопи. Розумієте…
Мері розпочала нову атаку.
— Хто із сучасних поетів подобається вам найбільше? — спитала вона. Деніса охопила лють. Чом ця занудна дівуля не дасть йому спокою? Він хотів слухати цю жахливу музику, дивитися, як вони танцюють (о, з якою легкістю, неначе створені одне для одного!), упиватися своїм стражданням. А тут з’являється ця і влаштовує йому ідіотський іспит! Точнісінько, як у «Питаннях Мангольда»: «Які три хвороби пшениці ви знаєте?» — «Хто із сучасних поетів подобається вам найбільше?».