- і намальованих чистими грунтовими кольорами. Але композиція в нього просто чудова. Що день він стає абстрактнішнм. Коли я була там, він відмовився від третього виміру і вже збирався відмовитися й від другого. Каже, що скоро буде лише чисте полотно. Це логічне завершення. Повна абстракція. Живопис себе вичерпав, він його кінчає. Коли досягне чистої абстракції, то збирається взятись до архітектури. Він каже, що це інтелектуальніше, ніж живопис. Ви згодні? — спитала вона на останньому диханні.
Гомбо кинув недокурок і наступив на нього.
— Чуплітський закінчив малювати, — сказав він. — Я закінчив сигарету. Але малювати я буду й далі. — І, підійшовши до неї, він обійняв її за плечі й одвернув від картини.
Мері подивилась на нього. Її волосся відкинулося назад, мов безшелесний золотий дзвіночок. Очі в неї були ясні; вона всміхалася. Отже, та мить настала. Його рука обнімає її. Він посувався повільно, майже невідчутно, і вона кудись рухалася разом із ним.
— То ви згодні з Чуплітським? — перепитала вона. Може, та мить і настала, але вона й далі буде інтелектуальною, серйозною.
— Не знаю. Мені доведеться над цим подумати. — Гомбо послабив обійми, його рука впала з її плеча. — Обережно спускайтеся драбиною, — порадив він.
Здивована Мері оглянулась. Вони стояли перед розчиненими дверима. Вона на мить застигла на місці, збита з пантелику. Потім відчула, що рука, яка тільки–но спочивала на її плечі, опустилася і кілька разів доброзичливо й легенько шльопнула її нижче спини. Автоматично підкоряючися цим шльопанцям, Мері рушила вперед.
— Обережно спускайтеся драбиною, — ще раз порадив Гомбо.
Вона спускалася обережно. Двері за нею зачинились, і дівчина повільно пішла назад через подвір'я ферми; вона була замислена.
В обідню годину Генрі Уїмбуш спустився до їдальні, несучи з собою стосик друкованих аркушів, нещільно оправлених у картонну палітурку.
— Сьогодні, — урочисто оголосив він, — я закінчив друкувати мою «Історію Крома». Щойно я допоміг набрати останню сторінку.
— Ту саму славнозвісну «Історію»? — вигукнула Анна. Дядько Г енрі писав і друкував цей Magnum Opus (великий твір) скільки вона себе пам’ятала. Його «Історія» завжди була для неї чимось міфічним. Про неї часто розмовляли, але ніхто ніколи її не бачив.
— Я віддав їй майже тридцять років життя, — сказав містер Уїмбуш. — Двадцять п’ять років писав і чотири роки — друкував. І ось вона перед вами — уся хроніка, від народження сера Фердінандо Лепіта до смерті мого батька Вільяма Уїмбуша. Це історія Крома більше як за три з половиною століття, написана в Кромі й видрукувана в Кромі на моєму власному верстаті.
— Чи буде нам дозволено прочитати її тепер, коли вона завершена? — спитав Деніс.
Містер Уїмбуш кивнув.
— Звичайно, — сказав він. — І сподіваюся, що вона буде для вас цікавою, — додав він скромно. — Наша бібліотека багата на старовинні рукописи, і, по–моєму, мені пощастило пролити нове світло на походження тризубої виделки.
— А люди? — озвався Гомбо. — Сер Фердінандо та інші — чи були вони цікаві? Чи занотовано в історії родини які–небудь злочини або трагедії?
— Стривайте, — замислено потер підборіддя Г енрі Уїмбуш. — Зараз я можу пригадати лише два самогубства, одну насильницьку смерть, чотири, а може, п’ять розбитих сердець і з півдесятка плям на гербовому щиті — щось там на зразок мезальянсів, зваблень, позашлюбних дітей тощо. Ні, в цілому це спокійна історія, без надзвичайних подій.
— Уїмбуші й Лепіти завжди були респектабельною компанією і не прагнули пригод, — сказала Прісілла з ноткою зневаги в голосі. — А якби мені довелося писати історію своєї родини, то це взагалі була б одна суцільна пляма від початку і до кінця. — Вона весело засміялася й налила собі ще вина в келишок.
— А якби я захотів написати свою історію, — зауважив містер Скоган, — то й починати її було б не варт. За другим коліном ми, Скогани, губимось у млі часу.
— Після обіду, — мовив Генрі Уїмбуш, трохи зачеплений зневажливою реплікою своєї дружини щодо власників Крома, — я прочитаю вам розділ з моєї «Історії», з якого ви взнаєте, що і в Лепітів були свої трагедії та дивні пригоди, хоч і на притаманний їм респектабельний лад.
— Приємно це чути, — сказала Прісілла.
— Що приємно? — спитала Дженні, раптом визирнувши із свого внутрішнього маленького світу, мов зозуля з годинника. Вона вислухала пояснення, всміхнулася, кивнула, прокукукала: — Зрозуміло, — і знову сховалася, ляснувши дверцятами.