— Прочитайте його біографію Єлени, прочитайте, як Юпітер, обернувшись у лебедя, «дістав можливість скористатися зі свого становища», залишившись vis–a–vis з Ледою. І подумати тільки, — адже він міг, він навіть повинен був написати ці біографії Великих Людей! Яка це має бути праця. Генрі! І ось через безглузде впорядкування вашої бібліотеки ми не можемо її прочитати.
— Я віддаю перевагу «Г онитві за примарою», — сказала Анна. — Роман у шести томах — це, мабуть, заспокоює.
— Еге ж, заспокоює, — повторив містер Скоган. — Ви знайшли правильне слово. «У гонитві за примарою» — книга грунтовна, але трохи старомодна — картини з життя духівництва в п’ятдесятих роках; типии дрібних землевласників; селяни — для пафосу або комізму, і — як тло — неодмінні спокійно–мальовничі краєвиди. Все дуже гарне й солідне, але трошки нудне і схоже на натуральний пудинг. Мені особисто більше до смаку «Праці й подорожі Томса». Ексцентричний містер Томе із Томе Хілла. Друзяка Том Томе, як називали його друзі. Він прожив десять років на Тібеті, впроваджуючи виробництво очищенного вершкового масла за сучасною європейською технологією, що дало йому можливість піти у відставку в 36 років із кругленьким капітальцем. Останні роки життя він присвятив подорожам і роздумам; і ось результат. — Містер Скоган постукав пальцем по книжкових макетах. — А тепер ми дійшли до «Повістей Нокеспотча». Який шедевр і яка велика людина! Нокеспотч знав, як писати белетристику. О, Денісе, якби ви тільки змогли прочитати Нокеспотча, ви б не стали писати нудний роман про розвиток характеру молодого чоловіка, ви не стали б детально й вишукано змальовувати культурне життя Челсі, Блумсбері та Хемстеда. Ви спробували б написати книгу, яку можна читати. Та ба! Через особливе впорядкування бібліотеки нашого господаря ви ніколи не прочитаєте Нокеспотча.
— Повірте, мені дуже шкода, — мовив Деніс.
— Саме Нокеспотч, — вів далі містер Скоган, — великий Нокеспотч звільнив нас від похмурої тиранії реалістичного роману. «Моє життя, — сказав він, — не таке довге, щоб я міг дозволити собі марнувати дорогоцінні години на описи буржуазних інтер’єрів». І ще він сказав: «Мені остогидло дивитись на те, як людський розум загрузає в соціальних проблемах; я волію поміщати його в порожнечі, де йому весело й безтурботно».
— Вибачайте, — озвався Гомбо, — але ж Нокеспотч писав іноді трохи туманно, чи не так?
— Справді, — відповів містер Скоган, — але він це робив навмисне.
Тому його вважали глибшим, ніж він був. Однак темний і двозначний він тільки в своїх афоризмах. У «Повістях» він завжди прозорий. О, ті його «Повісті», то справжні перлини! Як мені розповісти про них? Примарні персонажі миготять на їхніх сторінках, наче яскраво виряджені акробати на трапеціях. Незвичайні пригоди і ще незвичайніші міркування. Розум і почуття, звільнені від усіх ідіотських турбот цивілізованого життя, то відступаючи одне від одного, то стикаючись, ідуть у хитромудрому й вишуканому танці. Колосальна ерудиція й невичерпна фантазія. Усі сучасні і давні ідеї витають у «Повістях», похмуро всміхаються або кепкують самі із себе і зникають, звільняючи місце для чогось нового. Мова його творів багата й фантастично різноманітна. Дотепи невичерпні і…
— Але ж наведіть хоч один приклад! — урвав його Деніс.
— На жаль, велика книга Некеспотча схожа на меч Екскалібур — відповів містер Скоган. — Вона залишиться за цими дверцятами і чакатиме на письменника, чий геній зможе явити її на світ. А я навіть не письменник. Визволити Нокеспотча з його дерев’яної в’язниці я заповідаю вам, любий Денісе.
— Спасибі, — відказав Деніс.
— За часів галантного Брантома, — говорив містер Скоган, — кожну дебютантку французького двору запрошували на обід до королівського столу, де їй подавали вино у красивому срібному келиху італійської роботи. Це був не простий келих, той кубок дебютанток, тому що в ньому було надзвичайно майстерно та наївно вигравіювано ряд жвавих амурних сцен. Із кожним ковтком, що його робила молода особа, ці гравюри поступово оголялися, а всі придворні з цікавістю стежили за нею щоразу, коли вона опускала свого носика в келих, — чи червоніє вона, побачивши те, що виринає з-під випитого вина. Якщо дебютантка червоніла, вони сміялися з її невинності, якщо ж ні, то сміялися через те, що вона знає надто багато.
— Ви пропонуєте відродити цей звичай у Бекінгемському палаці? — спитала Анна.