— Ні. — відповів містер Скоган. — Я просто навів цей анекдот як ілюстрацію тих весело відвертих звичаїв XVI століття. Я міг би розповісти й багато інших анекдотів, які свідчать, що звичаї сімнадцятого й вісімнадцятого, п’ятнадцятого й чотирнадцятого сторіч, та й будь–якого іншого сторіччя, починаючи від часів Хаммурапі, були так само веселі й відверті. Єдиною епохою, коли звичаї не відзначалися такою веселою щирістю, було благословенної пам’яті дев’ятнадцяте століття. То був дивовижний виняток. І однак, виявляючи явну неповагу до історії, воно дивилося на свої страхітливі умовчання, як на щось нормальне, природне й правильне; відвертість попередніх п’ятнадцяти чи двадцяти тисяч років вважалася анормальною і порочною. То був курйозний феномен.
— Я цілком згодна. — Мері аж похлинулась від хвилювання, кваплячись висловитися. — Хавелок Елліс говорив…
Містер Скоган, як регулювальник, що зупиняє потік машин, підніс руку:
— Авжеж, він говорив. Я знаю. І це веде мене до наступної проблеми: природа протидії.
— Хавелок Елліс…
— Протидія, коли вона виникла, — а виникла вона незадовго до початку цього століття, — протидія вилилась у відвертість, але не в ту відвертість, яка панувала в минулому. Ми повернулися назад, але не до давньої веселої щирості, а до наукової відвертості. Все, що має відношення до Ероса, стало страшенно серйозним. Вдумливі молоді люди твердили в пресі, що віднині стане просто неможливим обернути на жарт будь–що, пов'язане з сексом. Професори писали товсті книги, в яких кохання було стерилізовано й проанатомовано. У серйозних молодих жінок, як–от у Мері, зробилося звичкою з філософським спокоєм обговорювати такі речі, лише натяку на які було б досить, щоб розбудити в юнакові шістдесятих років любовний шал. Без сумніву, усе це гідне поваги. А проте, містер Скоган зітхнув, — мені хотілося б, щоб до цього наукового запалу домішувалось хоч трохи життєрадісного духу Рабле й Чосера.
— Я з вами абсолютно не згодна, — заявила Мері. — Секс — не жарти, це серйозно.
— Можливо, — відповів містер Скоган. — Можливо, я безсоромний дід, бо мушу зізнатися, що не здатний завжди ставитися до цього абсолютно серйозно.
— Але ж послухайте… — розгнівано почала Мері. Її обличчя палало від збудження. Її щоки були схожі на два великі стиглі персики.
— Так, так, — правив своєї містер Скоган, — мені здається, що кохання — це єдиний із аспектів людського життя, в якому сміх і втіха мають перевагу, хоча б невелику, над нещастям і мукою.
— Я абсолютно не згодна, — сказала Мері.
Запала мовчанка. Анна поглянула на годинник.
— Уже за чверть восьма, — зауважила вона. — Цікаво, коли ж приїде Айвор?
Вона підвелася зі свого шезлонга, сперлась на балюстраду тераси і подивилася в бік долини й далеких пагорбів. Під рівним світлом вечірнього сонця місцевість стала схожою на гравюру. 1 трава, й пшениця, і листя дерев тепер чітко вирізнялися, ніби зазнали якоїсь чудесної зміни.
— Дивіться! — раптом мовила Анна і показала пальцем у далечінь. На тому боці долини летіла понад небокраєм хмарка куряви, яку сонце запалило рожевим золотом. — Це Айвор. Ніхто інший так швидко не їздить.
Хмарка куряви скотилась у долину і зникла з очей. Клаксон оголосив про її наближення ревом морського лева. А за хвилину Айвор уже виринув із–за рогу будинку. Його волосся розвіювалося від швидкої їзди. Побачивши їх, він засміявся.
— Анно, люба, — гукнув він і обняв її, обняв Мері й мало не обняв містера Скогана. — Ну, ось і я. Я їхав з несосвітенною швидкістю. — У Айвора був багатий, але трохи своєрідний лексикон. — Я не спізнився до вечері? — Він виліз на балюстраду і сів там, теліпаючи ногами. Однією рукою обійняв велику кам’яну вазу для квітів і лагідно притулився щокою до її твердого замшілого боку. У нього було хвилясте каштанове волосся та дуже блискучі, неймовірно блакитні очі. Голова вузька, обличчя довгасте, ніс орлиний. Під старість — хоча важко було уявити Айвора старим — його риси могли змінитися і стати зловісними, як у Залізного Герцога. Але тепер, у двадцять шість років, вражала не форма його обличчя, а вираз. Вираз був чарівливий і життєрадісний, а усмішка осяйна. Він не залишався ані хвилини у спокої. Рухи його були рвучкі, але граційні. Здавалося, невичерпне джерело енергії живить його тендітне і струнке тіло.
— Ні, ти не запізнився.
— Ви прибули вчасно, щоб відповісти на одне запитання, — сказав містер Скоган. — Ми якраз сперечалися, чи вважати кохання серйозною річчю. А ви як гадаєте?
— Чи кохання серйозна річ? — перепитав Айвор. — Безперечно.