Запала мовчанка. Генрі Уїмбуш відсунув свого стільця.
— Мені здається, що нам слід приєднатись до дам, — мовив він.
— Я з вами згоден, — сказав Айвор, жваво підхопившись на ноги. Він повернувся до містера Скогана. — На щастя, — зауважив він, — ми можемо ділитися своїми радощами. Ми не завжди приречені бути щасливими на самоті.
Айвор сильно вдарив по клавішах у заключному акорді своєї імпровізації. В цьому тріумфальному потоці звуків промайнув натяк на те, що великий палець лівої руки зачепив «сі» разом із «до». Та загальне враження від цього розкішного шуму залишилося досить яскраве. Дрібні деталі не мають ваги, коли загальне враження добре. Крім того, в цьому натяку на «сі» було щось дуже сучасне. Айвор обкрутився на стільчику й відкинув назад волосся, що спадало йому на очі.
— Ось так, — сказав він. — На жаль, це все, що я можу для вас зробити.
Залунали оплески та схвальні вигуки, а Мері, не відводячи своїх великих порцелянових очей від музиканта, голосно сказала: «Чудово!» — і судорожно вдихнула повітря.
Природа й доля змагалися між собою, осипаючи Айвора Ломбарда всіма своїми найліпшими дарами. Він був дуже багатий і цілком незалежний. Мав гарну зовнішність, приємні манери і більше любовних перемог, ніж міг сам пригадати. У нього був чудовий, хоча й непоставлений тенор; він надзвичайно ефектно вмів імпровізувати на фортепіано. Був аматор–медіум і телепат і мав солідні знання про потойбічний світ. Умів миттю складати римовані вірші. Блискавично малював символічні картини, і хоч малюнок мав іноді маленькі вади, зате фарби завжди були просто–таки піротехнічні. Він з успіхом виступав в аматорських театрах і при нагоді ставав натхненним кухарем. Як і Шекспір, він «трохи знав латину і ще менше — грецьку» !. Для такої голови, як у нього, освіта видавалася зайвою. Навчання лише занапастило б його природні здібності.
— Ходімо в сад, — запропонував Айвор. — Сьогодні чудовий вечір.
— Дякую вам, — сказав містер Скоган. — Щодо мене, то я волію посидіти у цьому ще чудовішому фотелі.
Він статечно пахкав люлькою і був абсолютно щасливий.
Генрі Уїмбуш також був щасливий. Якусь мить він дивився поверх свого пенсне у бік Айвора, а потім, не мовивши ні слова, заходився гортати заяложені рахункові книги шістнадцятого століття, які останнім часом становили його улюблену лектуру. Про господарські видатки сера Фердінандо він знав більше, ніж про свої власні.
Загін тих, хто захотів гуляти, зібрався під прапором Айвора. Це були Анна, Мері, Деніс і, як не дивно, Дженні. Надворі було тепло й темно, місяць ще не зійшов. Вони ходили по терасі, й Айвор співав неаполітанської пісні «stretti, stretti» — ближче, ближче, — після чого було щось про кохану іспанську дівчину. Атмосфера ставала напруженою. Айвор обняв Анну за стан, схилив їй голову на плече і в такому положенні йшов далі, співаючи. Здавалося, інакше й бути не може. Деніс дивувався, чому сам ніколи так не робив. Він ненавидів Айвора.
— Спустімось до басейну, — запропонував Айвор. Він випустив Анну з обіймів і оглянувся, щоб підігнати свою маленьку отару. Вони пройшли попід будинком туди, де починалася тисова алея, що вела до нижнього саду. Дорога між прямовисною стіною будинку та високими тисами здавалась чорним проваллям. Десь праворуч крізь живопліт тисів вели донизу приступки. Деніс ішов на чолі загону і навпомацки прокладав шлях; у такому мороці людину опановує безглуздий жах перед глибокими проваллями з гострими каменями на дні. Раптом десь позаду пролунало злякане: «Ой!», і щось різко і сухо ляснуло, напевне хтось дістав ляпаса. Потому долетів голос Дженні: «Я повертаюся додому». Її тон був рішучий, і, ще вимовляючи ці слова, вона вже танула в темряві. Інцидент, хоч би що він означав, було вичерпано. Деніс пішов далі. Айвор знову тихо заспівав: