«І на кедрах посеред храму було вирізьблено весняні квіти».
Містер Бодихем трохи торкнувся Соломонового храму. Потім перейшов до храмів та церков узагалі. Які особливості цих споруд, присвячених Богові? Насамперед те, що вони цілком непридатні для будь–яких мирських потреб. Це будівлі, що не мають практичної цінності, з «вирізьбленими весняними квітами». Соломон міг би побудувати й бібліотеку — бо чи ж не був він наймудрішою людиною на світі? Він міг би викопати водоймище — що могло бути кориснішим у такому палючому місті, як Єрусалим? Він не зробив ні того, ні того, він збудував дім, весь покритий різьбленими весняними квітами, дім, що не мав ніякої практичної цінності. Чому? Тому, що він присвятив це творіння Богові. У Кромі було багато розмов про Пам’ятник Війни. За своєю сутністю Пам’ятник Війни — це творіння, присвячене Богові. Це знак подяки за те, що перша фаза вирішальної світової війни увінчалася торжеством праведної справи; водночас це — наочно втілена молитва до Бога, щоб він не відкладав надовго своє пришестя, бо лиш він один може принести остаточний мир. Бібліотека, водоймище? Містер Бодихем обурено й гнівно засудив цю ідею. Згадані творіння присвячувалися б людині, а не Богові. Як Пам’ятник Війни вони абсолютно непридатні. Запропоновано цвинтарну браму. Це те, що цілком відповідає суті Пам’ятника Війни: це творіння, присвячене Богові і вкрите весняними квітами. Правда, одна брама вже є. Але що може бути простішого, як зробити другі ворота у цвинтарній огорожі; а другі ворота вимагатимуть і другої критої брами. Надійшли й інші пропозиції. Вікна з кольорового скла, мармуровий монумент. Обидві вони розумні, особливо остання. Настав час спорудити Пам’ятник Війни. А то буде пізно. У будь–яку годину, як тать у ноші, може з’явитись Господь. Але виникли деякі труднощі. Бракує коштів. Жертвувати гроші на святе діло повинні всі, відповідно до своїх достатків. Від тих, хто втратив на війні родичів, можна було б сподіватися суми, яку їм довелося б заплатити за похорон, коли б цей родич помер удома. Дальше зволікання стає згубним. Пам’ятник Війни треба збудувати негайно. Він звертається до патріотизму та благочестя своєї пастви.
Генрі Уїмбуш по дорозі додому думав про книги, які він подарує Меморіальній Бібліотеці. Він звернув на стежку через поле; це приємніше, ніж іти дорогою. Біля першого перелазу стояв гурт сільських підлітків, одягнених в огидні, погано пошиті чорні костюми, які в Англії кожну неділю чи свято перетворюють на похорон. Вони реготали й курили і розступилися перед Генрі Уїмбушем, торкаючись капелюхів, коли він повз них проходив. Він відповів на їхнє вітання; але його обличчя, що зливалося в одне ціле з сірим котелком, залишилося незворушним.
За часів сера Фердінандо чи його сина сера Джуліуса, подумав Генрі Уїмбуш, ці молодики веселилися б у неділю навіть у Кромі, цьому відлюдному сільському замкові. Стріляли б із лука, грали в кеглі, танцювали. Тепер у них не було ніяких розваг, крім паскудного Бодихемового клубу хлопчиків, де все було заборонено, та, зрідка, танців або концертів, які влаштовував Уїмбуш. Нудьга або урбаністичні розваги в столиці графства — такий вибір залишався цим бідолашним хлопцям. Сільських гулянок більше не було; їх знищили пуритани.
Він пригадав, що в «Щоденнику» Меннінгема 1 за 1600 рік є дивне місце, дуже дивне місце. Якісь члени міського магістрату в Беркншрі, пуритани, натрапили на скандальне видовище. Однієї місячної літньої ночі вони їхали верхи в супроводі загону місцевих стражників і десь серед пагорбів побачили гурт голих чоловіків і жінок, що танцювали між оборами для овець. Члени магістрату та їхні люди спрямували коней на юрму. Якими ж, певно, безпорадними відчули себе ті бідолаги: голі проти озброєних вершників. Танцюристів заарештували, відшмагали, кинули до в'язниці й посадовили в колодки; відтоді місячний танок ніколи більше не танцювали. Який вікодавній, земний, вакхічний ритуал знайшов тут свій кінець? — думав Г енрі Уїмбуш. Чи не танцювали їхні предки під місячним сяйвом ще тоді, коли про Адама та Єву ніхто й не чув… Йому подобалося так думати… А тепер цього вже нема. Ці мляві молодики, якщо їм закортить танцювати, змушені будуть їхати велосипедом шість миль, до міста. Село запустіло, воно позбавлене власного життя, власних радощів. Благочестиві члени магістрату назавжди загасили веселий вогник, що горів з передковічних часів.