Прісілла випросталася й простягла руку за книжкою, що лежала на столику коло узголів’я канапи.
— До речі, ви його знаєте? — спитала вона.
— Кого?
— Містера Барбік’ю-Сміта.
Деніс знав про нього небагато. Ім’я Барбік’ю-Сміта зустрічалося в недільних газетах. Він писав про Життєві Правила. Він міг навіть бути автором книжки «Що повинна знати молода дівчина».
— Ні, ми не знайомі, — відповів він.
— Я запросила його сюди на уїк–енд. — Вона перегорнула кілька сторінок.
— Ось місце, яке я мала на увазі. Воно в мене позначене. Я завжди позначаю місця, які мені подобаються. Тримаючи книжку в майже випростаній руці (вона була трохи далекозора) і жестикулюючи другою рукою, Прісілла почала неквапно, драматично:
— «Що таке хутра за тисячі фунтів, що таке чвертьмільйонні прибутки?» — Вона театрально відірвала очі від сторінки, велично кивнувши оранжевою копицею волосся. Деніс не зводив з неї захопленого погляду. Що це — Натура плюс хна, чудувався він, а чи одна з широко розрекламованих Удосконалених Перук?
— «Що таке трони та скіпетри?»
Оранжева перука — так, найімовірніше, це перука — знов підстрибнула.
— «Що таке розваги Багатих, пишнота Можновладних, гординя Великих, що таке нестримні розкошування Вищого Світу?»
Г олос, який запитально підвищувався від фрази до фрази, раптом упав і прогудів відповідь:
— «Вони ніщо. Марнославство, прах, пушинка, кульбаби під вітром, болотяні випари лихоманки. Все, що справді важливе, відбувається в серці. Видимі речі прекрасні, та невидимі в тисячу разів значливіші. Суть життя — саме в Невидимому».
Місіс Уїмбуш опустила книжку.
— Чудово, правда? — мовила вона.
Деніс визнав за краще не ризикувати й мугикнув нейтральне «гм».
— Атож, це хороша книга, прекрасна книга, — говорила Прісілла, відпускаючи по одній сторінки, що їх вона притримувала великим пальцем. — А ось тут написано про Озеро Лотоса. Розумієте, він порівнює Душу з Озером Лотоса. — Вона знову піднесла книжку й прочитала. — «У саду мого Друга є Озеро Лотоса. Воно лежить у маленькій улоговині, заквітчаній дикими трояндами і шипшиною, де ціле літо виспівує свої любовні трелі соловейко. В озері квітнуть лотоси, і пташки небесні прилітають сюди пити прозору воду й купатися…» Знаєте, що це мені нагадало? — вигукнула Прісілла, закривши книжку і засміявшись своїм гучним сміхом профундо. — Це нагадало мені, що робиться в нашому плавальному басейні після того, як ви були тут в останній раз. Ми дозволили людям із села приходити сюди вечорами купатися. Що тут діється, ви навіть уявити собі не зможете!
Вона нахилилась і заговорила інтимним пошептом, час від часу перериваючи розповідь і булькаючи глибоким сміхом:
— …Чоловіки й жінки разом… Я сама бачила з вікна… Звеліла навіть принести бінокль, щоб переконатися… Ніяких сумнівів. — Вона знову засміялася, а за нею й Деніс. Барбік’ю-Сміта було скинуто на підлогу.
— Час піти подивитися, чи накрито до чаю, — сказала Прісілла. Вона підвелася з канапи, зашурхотіла сукнею і пішла до дверей, переступаючи через шовк, що плутався в неї під ногами. Деніс попростував за нею, ледь чутно мугикаючи собі під ніс:
Так, це я вам заспіваю,
В опері вам заспіваю.
В опер–попер–попсрі.
А в кінці коротенький кучерявий приспівчик: «Ра–ра».
Тераса перед будинком являла собою довгу вузьку смугу дерну, обведену зовні красивою кам’яною балюстрадою. Обабіч стояли дві маленькі цегляні альтанки. Відразу за терасою було урвище, і тому вона видавалася дуже високою; балюстрада нависала над похилим лужком, що був унизу на відстані приблизно тридцяти футів. Якщо дивитися знизу, то висока й ще не пошкоджена стіна тераси викладена, як і весь будинок, із цегли, мала вигляд грізного фортечного муру, з якого відкривалися неозорі простори. Внизу, на передньому плані був закутий у камінь плавальний басейн, оточений товстими, неначе витесаними з граніту тисами. За басейном розлігся парк зі своїми крислатими берестами й зеленими галявинами, а на дні видолинка блищала вузенька річечка, її пологий протилежний берег був увесь у прямокутниках городів. Якщо глянути праворуч, угору по видолинку, можна було побачити пасмо далеких синіх пагорбів.
Стіл для чаю поставили в одній з альтанок, і, коли з’явилися Деніс та Прісілла, усі вже зібрались навколо нього. Генрі Уїмбуш розливав чай. Йому минуло п’ятдесят п’ять, але це був один із тих чоловіків, які непідвладні часові, яким можна дати і тридцять, і взагалі скільки завгодно. Деніс знав його майже завжди, відколи пам’ятав себе. За всі ці роки його бліде, досить вродливе обличчя нітрохи не змінилося, воно було подібне до його світло–сірого котелка, якого він носив і взимку, і влітку, — непідвладне рокам, спокійне, погідне й невиразне.