Г енрі Уїмбуш замовк і знов начепив пенсне.
— На цьому вступ закінчується, — сказав він. — Тепер я можу читати про свого дідуся.
— Одну хвилинку, — втрутився містер Скоган, — зараз я натопчу люльку.
Містер Уїмбуш зачекав. Сидячи оддалік у кутку зали, Айвор показував Мері свої малюнки з Життя Духів. Вони пошепки перемовлялися.
Містер Скоган припалив люльку.
— Читайте, — сказав він.
Г енрі Уїмбуш став читати:
— «Була весна 1833 року, коли мій дід Джордж Уїмбуш був уперше представлений «трьом чарівним Лепіт», як їх усі називали. На той час він був юнак двадцяти двох років із кучерявим пшеничним чубом та привабливим рум’яним обличчям, яке було дзеркалом його юної і цнотливої душі. Він навчався в Харроу та Крайст Черчі, любив полювання й інші розваги на чистому повітрі, і, хоч його статки могли б дозволити йому багато, його втіхи були помірковані і невинні. Батько Джорджа Уїмбуша, остіндський купець, готував для сина політичну кар’єру і витратив чимало грошей, щоб здобути для нього гарненький виборчий округ у Корнуельсі як подарунок на день народження, коли тому минув 21 рік. Та саме в 1832 році, якраз напередодні синового повноліття. Білль про Реформу скасував це «гниле містечко». Джорджеві довелося відкласти свій вихід на політичну арену. На той час, коли йому випало познайомитися з чарівними Лепіт, він жив надією; він не був надто нетерплячий.
Чарівні Лепіт справили на нього неабияке враження. Джорджіана, найстарша, з її чорними кучерями, блискучими очима, шляхетним орлиним профілем, лебединою шиєю й округлими плечима, приголомшувала східною красою; а близнята, трішки кирпаті, з блакитними очима й каштановими кучерями являли собою двійко однакових істинно англійських чарівниць.
Однак під час першої зустрічі їхня розмова точилась так стримано, що коли б не чари їхньої вроди, Джордж нізащо не наважився б продовжити знайомство. Близнята задирали перед ним носа і з витонченою зверхністю допитувалися, що він думає про новітню французьку поезію і чи подобається йому «Індіана» Жорж Сайд. Та, здається, найдужче приголомшило його запитання, яким почала свою розмову з ним Джорджіана. «У музиці, — спитала вона, подавшись уперед і втупивши в нього свої великі темні очі, — ви класик чи трансценденталіст?» Джордж не розгубився. Він досить розумівся на музиці, ненавидів усе, що мало відношення до класики, і тому з готовністю, яка робила йому честь, відповів: «Я трансценденталіст». Джорджіана чарівно всміхнулася. «Дуже рада, — сказала вона. — Я теж. Ви, звичайно, їздили слухати Паганіні на минулому тижні? «Молитва Мойсея» — ах! — вона заплющила очі. — Чи знаєте ви щось більш трансцендентальне?» — «Ні, — відповів Джордж, — не знаю». Він завагався, хотів був сказати, що найдужче в Паганіні йому сподобалися «Сільські імітації», але потім зважив, що розумніше буде промовчати - і це було цілком слушно. Той чоловік примушував свою скрипку ревти, як осел, кудкудакати, мов курка, хрюкати, кувікати, гавкати, іржати, крякати, мукати, гарчати й мекати. Цей номер, на думку Джорджа, винагороджував за нудоту решти номерів концерту Він усміхався, з насолодою згадуючи про це. Так, він категорично не був класиком у музиці; він був справжнісінький трансценденталіст.